«Якщо житель Південного Сходу одягнений, як мирний протестувальник з Майдану, озброєний, як мирний протестувальник з Майдану і поводиться, як мирний протестувальник з Майдану, то це, безсумнівно, озброєний терорист».

 
(З Інтернету)

 
Всі ми з дитинства знаємо, що «у нас» - розвідники, а «у них» - шпигуни. «У нас» - революція, а «у них» - переворот. «У нас» - боротьба з внутрішніми ворогами, а «у них» - придушення інакодумців. Все це і багато подібного узагальнив геніальний Карел Чапек однією фразою: «ворожі зенітки віроломно обстріляли наші літаки, які мирно бомбили їхні міста».

Проте, як бути, коли «у нас» і «у них» - це просто в різних місцях «у нас»?

Нинішній офіційний Київ не те що вирішити, поставити це питання перед собою не збирається. Нове політичне керівництво просто ігнорує той факт, що українські громадяни, які мітингують у південних та східних регіонах, протестують у рамках власного контексту, світогляду і розуміння своїх інтересів. Політики, які прийшли до влади на хвилі протестів у Центрі та на Заході, відмовляються поставити собі просте запитання: чому люди на Південному Сході обрали саме такий спосіб дій?

Так, спосіб дій можна засуджувати (у рамках чинного законодавства), але відкидати інші контекст, світогляд та інтереси - просто нерозумно.

Замість того, щоб зробити висновки з помилок режиму Януковича, і виробити відповідну лінію поведінки, нова влада оголошує незгодних з політикою Києва громадян Донецької, Харківської, Луганської областей сепаратистами і терористами. Навішування подібних ярликів вводить конфлікт у порочну спіраль: влада сама себе примушує діяти в рамках цих ярликів, а незгодні громадяни, відповідно, відчувають усе більше відчуження від влади і все більше радикалізуються... Відбувається ескалація конфлікту, а простір можливостей для мирного виходу з кризи скорочується.

Давайте згадаємо, як 18 лютого мітингувальники захопили обласні адміністрації у Львові і Тернополі. Того ж дня було захоплено будівлю СБУ в Івано-Франківську. 19 лютого в тому ж Івано-Франківську було захоплено обласне управління міліції, завдяки чому нападники отримали доступ до зброї. В їхніх руках опинилося сто двадцять автоматів, двадцять кулеметів і п'ять мільйонів патронів! Уночі 19 лютого у Львові кілька сотень людей увірвалися в будівлю УСБУ, перед цим розгромивши Галицький райвідділ міліції.

Як відреагувала на події попередня влада? Оголосила про підготовку до антитерористичної операції. У поширеній заяві глави СБУ Олександра Якименка йшлося: «Сьогодні відбувається свідоме, цілеспрямоване застосування насильства шляхом підпалів, убивств, захоплення заручників, залякування населення з метою досягнення злочинних цілей. Все це з використанням вогнепальної зброї. Це вже не прояви тероризму - це конкретні терористичні акти! Радикальні та екстремістські угруповання своїми діями несуть реальну загрозу життю мільйонам українців».

Зі свого боку, тодішня опозиція вперто наполягала на мирному характері протесту навіть тоді, коли очевидність участі в сутичках з органами правопорядку озброєних радикалів визнавалася самими радикалами. Застосування сили проти «мирних протестувальників» засуджував практично весь «цивілізований світ». Кадри, на яких від «мирного» коктейлю Молотова палали міліціонери, не переконали «світове співтовариство» в тому, що протести носять дещо інший, ніж мирний характер.

Пригадується, як Юрій Луценко закликав киян брати бити і протистояти «Беркуту», Андрій Парубій та Юрій Мірошниченко - створювати загони самооборони і паралельні органи влади, Анатолій Гриценко та Дмитро Ярош - озброюватися і йти на Майдан».

Все це відбувалося на очах у мільйонів жителів Південного Сходу, які мали іншу (але не діаметрально протилежну!) точку зору, але покірно мовчали, сподіваючись на те, що влада, до якої вони зберігали ту чи іншу ступінь лояльності, здатні або домовитися, або навести лад. Надії виявилися марними, влада впала.

Нова влада виявилася для Південного Сходу ще більш чужою, ніж попередня влада - для Центру і Заходу. Починаючи від кадрового складу уряду, закінчуючи риторикою колишніх опозиційних, а нині - провладних «популістів» та «інтелектуалів».

Можна, звичайно, шукати «зовнішню руку», але ніхто ззовні не здатний був би зробити стільки для того, щоб київська влада буквально за місяць стала не просто чужою, але й ворожою для мільйонів громадян Південного Сходу.

Ці люди вирішили захищати себе самі. Як захист від Києва вони обрали принцип федеративного устрою держави, як гарант цього принципу - Росію. Власне кажучи, це, і тільки це робило їх в очах київської влади сепаратистами, терористами і зрадниками.

Поза цим, як приклад для наслідування, з поправками на місцеву специфіку, протестувальниками Південного Сходу були обрані рівно ті ж дії, що і в опозиції часів листопада 2013 - лютого 2014.

Спочатку на мирних акціях були сформульовані деякі загальні вимоги, а після того, як ці вимоги не були почуті, мирні протестувальники перейшли до акцій «прямої дії». До речі, цей термін широко використовувався партією «Свобода» під час заворушень (хоча сам термін «пряма дія» породжений європейськими ультра-лівими).

Ось тут-то повною мірою проявилася подвійна мораль тих, хто ще зовсім недавно називав себе демократичною опозицією. Спочатку мітингувальників називали проросійськими активістами. Потім - сепаратистами. Сьогодні прямо і без натяків - терористами. Проблема полягає в тому, що люди, які належать до різних культурно-політичних середовищ, живуть в різних реальностях, роблять різні висновки про одні і ті ж події. Тому одна і та ж боротьба за свої законні права кожної зі сторін протистояння інтерпретується по-своєму.

Чинна влада, як і їхні попередники, бачить у цій боротьбі пряму загрозу власному добробуту. Успіх цієї боротьби може звести нанівець усі «завоювання революції», що полягають у збереженні та перебільшенні привілеїв для окремих кланів. Звідси і така поквапливість прийнятих рішень. Наприклад, посилення покарання за сепаратизм, зокрема, за дії, спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, захоплення державної влади, які тепер каратимуться позбавленням волі до 15 років з конфіскацією майна. Або доповнення КК статтею, яка передбачає відповідальність за перешкоджання діяльності Збройних сил та інших військових формувань, що каратиметься позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Ці репресивні заходи значно крутіші, ніж горезвісні «закони 16 січня», які спричинили черговий виток протистояння.

Або ж запровадження режиму антитерористичної операції, разом із початком формування корпусу спеціальних сил у структурі МВС для придушення вогнищ протесту.

За всією цією войовничою риторикою ховається (як і у попередньої влади) повне нерозуміння процесів, що відбуваються. Війна з сепаратистами і терористами може закінчитися повномасштабним громадянським конфліктом, в якому програють усі. Першою - нинішня влада, за лекалами влади попередньої.

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

1138