Останнім часом психічне здоров'я маленьких українців викликає серйозне занепокоєння у всіх, починаючи від батьків та викладачів, і закінчуючи вченими й медиками. Бурхливий розвиток інформаційних технологій, урбанізація, екологічні проблеми впливають на дітей не найкращим чином.

Так, згідно з останніми даними статистики Міністерства охорони здоров'я України, близько 4,7% дітей є «споживачами» психіатричної допомоги. Дитячі розлади психіки становлять 34,5% всього психічного захворювання. У 2009 р. в Україні було 23 979 дітей-інвалідів з розладами психіки, 2 352 з них були визнані інвалідами вперше. Психічні захворювання, що з'являються в дитячому віці, приносять багато горя і турбот не тільки самій дитині та її родині, а й у подальшому всьому суспільству.

Про те, як вчасно помітити проблеми своєї дитини, про особливості сучасного покоління і труднощі роботи дитячого психіатра ForUm запитав у заслуженого діяча науки і техніки України, професора, доктора медичних наук, дитячого психіатра Анатолія Павловича Чуприкова.

- Чому свого часу ви вирішили зайнятися саме дитячою психіатрією?

- Починав я як дорослий психіатр, і навіть трохи в цьому відношенні досяг успіху - написав дві дисертації в цій області. А потім почав вивчати нейропсихіатрію і виявив для себе цікавий факт. Як з’ясувалося, в Радянському Союзі з великою наполегливістю переучують ліворуких дітей у правшів. Повз цього я пройти не зміг: почав збирати різний матеріал на цю тему разом зі своїми колегами та учнями. Ми обстежили майже 16 тисяч дітей, підлітків і дорослих і виявили, що насильницьке переучування призводить до відносно малої кількості лівшів серед слов'янського населення - їх у нас було набагато менше, ніж у США, Англії, Франції, Німеччині. Причому було абсолютно незрозуміло, чому це відбувається, адже з цього приводу в країні не було ніяких циркулярів або офіційних листів, тільки методичні рекомендації 30-х років, в яких значилося, що дитина, навчаючись письму, повинна брати ручку в праву руку. У 1980 році в газеті «Правда» було опубліковано моє інтерв'ю: «Якщо ви лівша», де я вперше виступив проти переучування ліворуких дітей. Резонанс мене дуже здивував. Міністр охорони здоров'я Борис Петровський був дуже ображений тим, що якийсь доктор наук Чуприков виступив у такій шанованій газеті, і в мене почалися труднощі в роботі.

Це послужило причиною того, що я повернувся з Москви до України. Спочатку очолив кафедру психіатрії в Луганському медичному інституті, де пропрацював майже 11 років. Це був прекрасний час для занять дитячою психіатрією. У структурі обласної лікарні була дитяча клініка, тому мені постійно доводилося консультувати і лікувати дітей. У той же час моя учениця Світлана Казакова підготувала дисертаційну роботу про те, чим розплачується ліворука дитина за насильницьке переучування. Це було серйозним аргументом у моїх відносинах з Міністерством охорони здоров'я Союзу. І на підставі цього були опубліковані методичні рекомендації, які поставили хрест на перенавчанні. У них було чітко сказано, що цього робити не можна. Потім до нас приєдналося Міністерство освіти Радянського Союзу, і ми в Луганську провели всесоюзну конференцію на цю тему. Таким був початок мого знайомства з дитячою психіатрією.

Потім я приїхав до Києва й очолив Київський (потім Український) науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії. Тоді, під час «чорнобильської хвилі», нам доводилося займатися питаннями впливу радіації на дітей, вагітних жінок, плоди. Одночасно я очолив кафедру дитячої, судової та соціальної психіатрії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, де навчав дитячих психіатрів. Варто зазначити, що наша кафедра має дивовижні витоки гуманізму. І навчання на ній ведеться не тільки у вигляді строгих лекцій. Ми завжди дискутуємо, запитуємо лікарів про їхню лікувальну практику. Сьогодні її очолює В'ячеслав Мішиєв, а я за віком поступився йому завідуванням і є професором. Ну і, крім того, я завідую міським центром «Психічне здоров'я дітей і підлітків».

- Чи охоче сьогодні молоді фахівці йдуть працювати у сферу дитячої психіатрії?

- Ні. Переважно у нас працюють літні люди. З різних причин оновлення складу фахівців майже не йде. Взагалі, сьогодні психіатрія втратила свій престиж. У радянські часи лікарі йшли в психіатрію в тому числі і з корисливих мотивів, оскільки це дозволяло отримувати 25% надбавки до слабкої лікарської зарплати. Крім того, чергування у пересічних лікарів у психіатричних лікарнях зазвичай спокійні, тому можна було багато часу приділяти сім'ї. Завдяки цим обставинам до нас йшли молоді лікарі. Однак, мені здається, що навіть ті, хто колись прийшов з корисливих міркувань, згодом переймалися співчуттям і жалістю до своїх пацієнтів. До речі, я вважаю, що сьогодні дуже роздувають тоталітаризм радянських психіатрів. Вони завжди були законослухняними громадянами і старанними лікарями. Хтось намагався скласти список поганих лікарів, які запроторили до лікарні дисидентів. Так ось, цей список відносно малий по відношенню до тисяч радянських психіатрів. Взагалі, психіатри по натурі своїй - богобоязливий народ. Вони аж ніяк не відрізняються сміливістю і з обережністю ходять навіть по власній клініці... Сама лікарська практика вимагає, щоб ти дивився в очі хворому й усвідомлював його соціальну небезпеку по відношенню не тільки до себе, але і до навколишнього світу. Сьогодні наша головна проблема - маленькі зарплати. Раніше на них можна було виживати, причому залишалися гроші на різні поїздки та конференції. Сьогодні медики не можуть собі цього дозволити. Коли мені сказали, що з одного медичного університету 60 випускників відразу ж виїхали в сусідню державу, я не здивувався. Там вони зайняли посади сімейних лікарів й отримали квартири. І мені дуже шкода, що сьогодні бізнес пожирає найкращих, найталановитіших і найенергійніших, всіх тих, хто колись йшов у медицину і науку. Але це реалії сьогоднішнього дня, і з цим нічого не поробиш.

- Можна сказати, що сімейна медицина вбиває дитячу психіатрію?

- Слово «вбиває» я б, звичайно, не хотів вживати. Сьогодні мої колеги з сусідньої кафедри, які готують сімейних психіатрів і сімейних лікарів, кажуть: «Як чудово, що наші сімейні лікарі не конкурують з лікарями інших спеціальностей і направляють до них своїх пацієнтів!». Але так буде не завжди. Це зараз так. Вони ще просто звикають до нової спеціальності. У подальшому сімейний лікар не захоче ділити свій дохід з іншими фахівцями, як це сталося на Заході. Тому моя принципова позиція - дитячу психіатрію потрібно залишити. Кількість фахівців у нас і так невелика - всього десь 360 посад на всю Україну, а насправді ще менше. До речі, скандинавські країни дуже страждають від того, що повністю ліквідували у себе дитячу психіатрію. Передбачається, що в Україні ця галузь збережеться, проте в дуже невеликому обсязі. І я турбуюся навіть не стільки про лікарів з унікальним клінічним досвідом, скільки про дітей, які потребують їхньої допомоги. Мені б дуже хотілося, щоб майбутні сімейні лікарі направляли хворих дітей до дитячих психіатрів.

- Чи можна сказати, що з дітьми працювати важче, ніж з дорослими, і якщо так, то в чому основна складність?

- Сказати «важче» не можу, оскільки доросла психіатрія також складна спеціальність. Але в дитячій психіатрії є своя особливість - страждає вся родина. І психіатр мимоволі змушений займатися не тільки дитиною, але і її близькими. На жаль, можливостей такого роду у нього дуже мало. Як правило, з приводу хворої дитини його «тероризують» батьки, бабусі, дідусі, постійно доводиться до них виходити, розповідати про хворобу, перспективи і так далі. Плюс є ще одна особливість - ефекти терапії проявляються в дуже уповільненому темпі. Доводиться попереджати батьків, що з хворобливого стану дитина буде виходити поступово, що не варто квапити лікарів і налаштовувати себе на негайний результат. І найголовніше - до дитячих психіатрів потрібно приходити якомога раніше. Не в 6 чи 7 років з питанням: «Чи буде дитина навчатися у школі?». У такому випадку ви запізнилися на 5-6 років. Сьогодні, побачивши незвичайну поведінку своєї дитини і прочитавши про це в Інтернеті, батьки приходять до мене з однорічними дітьми. І це чудово, тому що саме в цьому віці дитина дуже чутлива до різного роду лікувально-педагогічних та лікувально-медичних впливів. Крім того, психіатри далеко не байдужі до того, що бачать перед собою, у що занурюються. Тому можу абсолютно спокійно говорити про те, що це люди з підвищеним професійним вигоранням. Робота призводить до втоми, зниження працездатності, це, безумовно, позначається на наших сім'ях...

Взагалі, дитяча психіатрія - один з найтяжчих плацдармів у медицині. І найнеприємніше, що якщо до нас приходять, зазвичай йдеться про стан, у якому дитина перебуває давно, або, принаймні, про таке, коли надії на швидке одужання дитини дуже мало. Психіатр, як правило, співчуває батькам і намагається всіляко підтримати їх, але сьогоднішній розклад такий, що дитячий психіатр - лише один фахівець з усієї системи допомоги такого роду дітям.

- Госпіталізація дитини - це гуманно?

- Вона необов'язкова і сьогодні виглядає зовсім інакше, ніж раніше. Наприклад, у відділенні молодшого дитинства ви побачите маленьких дітей поруч з їхніми мамами. Якщо мама киянка, то йде ночувати разом з дитиною додому. Якщо іногородня - ночує з нею у лікарні. Тобто це не так страшно як раніше, коли дитину закривали, не показували батькам і так далі. Там, де можливо амбулаторне лікування - будь ласка, але так не завжди, буває, що потрібна ізоляція. Я був у голландській дитячій психіатричній клініці і запитував: «По відношенню до кого ви використовуєте ізоляцію?». Вони кажуть: «По відношенню до тих дітей, які створюють дуже великі проблеми своїм батькам». Розумієте? Батькам створюють проблеми! Вони кладуть дитину в стаціонар і протягом найближчого місяця їй заборонені побачення з батьками. Звичайно, що дитина, яка скучила, починає поводитися краще. Я кажу: «Ну як же, у вас немає такого правила, як у нас, що всі борються за скорочення терміну перебування на стаціонарі? Наприклад, здійснити весь комплекс медичних заходів за 23 дні, за що борються багато головних лікарів?». - «Ні, що ви. Скільки треба, стільки вона у нас і лежатиме».

- А як з цим питанням йдуть справи в Америці?

- В Америці теж не так, як у нас. Наприклад, сьогодні хто виявляє проблемних дітей? Педагоги. Саме вони помічають дитину, яка зриває класні заняття, б'ється, бешкетує і так далі. В американських школах є правило - на уроки запрошується дитячий психіатр. Він не має права торкатися до дитини або розмовляти з нею - тільки спостерігає зі сторони. Це може тривати день або два. Після його вердикту батькам повідомляють про те, що дитину необхідно показати дитячому психіатру, що вона потребує лікування. Коли питання узгоджене, дитина потрапляє на прийом. Це дуже своєрідна і затратна система. Нашого дитячого психіатра послали б до школи безкоштовно, а там все по годинах оплачується, причому з боку освіти.

- Тобто у нас ввести таку систему нереально?

- Поки ще складно. Але ймовірно, ми до цього прийдемо. Ми ж ідемо в Європу.

- Я знаю про існування ініціативи щодо поділу дитячих і дорослих стаціонарних відділень в Україні. Як ви до цього ставитеся?


- Підтримую. Це було б чудово, але потребуватиме фінансових вкладень. До речі, є відповідний указ Президента, згідно з яким ще мало не в середині 2012 року потрібно було ліквідувати в дорослих лікарнях дитячі та підліткові відділення, проте він досі не виконаний. Наскільки я розумію, не вистачає коштів. Дійсно, коли у людини згодом на печатці в довідціне буде знака «психіатрія», про те, що вона у дитинстві лікувалася в психіатричній клініці, знатиме обмежена кількість людей. У нас же людина, яка один раз прийшла на консультацію до психіатра, а потім випадково поділилася інформацією з сусідкою, на все життя ризикує уславитися «психом» або «шизиком». Це серйозна проблема, у зв'язку з якою психіатри регулярно збираються і думають, як боротися з цією стигмою і зробити так, щоб людина не почувалася нещасною після відвідування психіатра.
 

- Чи потрібні нам школи для розумово відсталих дітей? Чи варто відправляти цих дітей у звичайні навчальні заклади? Адже там над ними знущатимуться однолітки... Як бути?

- Я думаю, що школи-інтернати не можна негайно і повністю ліквідувати. Якщо ми це зробимо, то втратимо фахівців, які мають великий досвід роботи з хворими дітьми, і, з іншого боку, далеко не кожна дитина, яка опановує за допоміжною програмою елементарну грамотність, почуватиметься комфортно серед однолітків у звичайній школі. Вона буде сидіти і тупо дивитися на дошку, не розуміючи, про що говорить вчитель. А опускати освіту до його рівня теж не можна. Інклюзивне навчання - це дуже складна річ, над якою сьогодні думають у Міністерстві освіти. У тій же Америці поряд з дитиною-аутиком сидить вихователь і тримає його за руки, щоб той не бігав по класу і не кричав. У його присутності дитина поводиться адекватно і, оскільки діти з цим захворюванням здатні сприймати знання, може вчитися. А в інтернаті для дітей з розумовою відсталістю ми опускаємо аутиків до рівня розумово відсталих і позбавляємо надії на підвищення рівня їх психічного розвитку. Тобто питання дуже складне, і простого виходу з ситуації немає. Тут має бути диференційований і індивідуалізований підхід. Якщо дитина здатна спокійно сидіти і сприймати інформацію, а батьки решти дітей не підуть з мітингом протесту під Міністерство освіти, то дитині варто відвідувати звичайну школу. Я дуже радий, що зараз у міністерстві проводиться серйозна робота, думають над тим, як це краще зробити.

- Часто саме батьки не вірять, що в їхньої дитини психічні проблеми. Як з ними потрібно працювати, як доказати, що дитині потрібна допомога? Так, вони вже прийшли на прийом, але ж зазвичай люди сподіваються, що їхні побоювання не підтвердяться.

- Ви знаєте, сьогодні практично по всій Україні між лікарями та дітьми з їхніми сім'ями встановилися партнерські відносини. Ми змушені розповідати їм все, що думаємо, пояснювати, які є альтернативи. Наприклад, якщо дитину неможливо вилікувати в Україні, пояснюємо, де і як це можна зробити. Однак потрібно сказати, що лікування дітей - це затяжний і, як правило, багаторічний процес. Тому поїздки на тиждень в закордонну клініку за діагнозом буде недостатньо. А той же генетичний аналіз за 1000 доларів можна зробити в сусідній Росії. В Україні ми такими можливостями поки не володіємо. Вітчизняні клініко-діагностичні центри відсилають кров в інші країни й українець дізнається результат через 3-4 місяці. Ми намагаємося розмовляти з батьками по-чесному. Так, зустрічаються люди, які не довіряють лікарям, які вивчили всю інформацію з певного діагнозу в Інтернеті. Але навіть їх вдається переконати в тому, що пропонований план лікування на найближчі роки може спрацювати. Звичайно, це вимагає взаємності. Але більшість батьків схильна до тих лікарів, яким довіряє своїх дітей. А чому ж тоді Інтернет переповнений батьківськими криками? З різних причин. Коли лікарі допомагають дитині - про це ніхто не пише. Це наша слов'янська натура. Батьки не знають, чи надовго це, не повністю задоволені результатом, та й не хочуть зайвий раз «світитися».

- А в цілому українські діти здорові? Скільки їх сьогодні стоїть на психдиспансерному обліку в Києві, Україні?

- На жаль, я знаю таку статистику, що у 90-х роках в наших школах було тільки 20% здорових дітей, решта страждали різними захворюваннями. Сьогодні тільки 5% дітей шкільного віку повністю здорові. А епідеміологічні дослідження з психічнохворими дітьми не проводяться. Можу сказати, що в Америці за останнє десятиліття відмічається бурхливе зростання дитячих психіатричних захворювань. Кожна 50-а американська дитина - аутик. Підняв голову аутизм і у нас. Головний позаштатний спеціаліст Міністерства охорони здоров'я стверджує, що частота захворювання аутизмом в Україні щорічно підвищується на 25%. До речі, в усьому світі діти з аутизмом захищаються державою. У нас робота над цим тільки починається. На щастя, ми ще не дійшли до американських цифр. Офіційно в Україні зареєстровано 2500 аутиків.

- З якими психічними захворюваннями ви найчастіше стикаєтеся у своїй лікарській практиці?

- Із затримками психомовного розвитку. Вони можуть бути по-різному виражені і різної природи, однак зустрічаються часто. У деяких випадках інтелектуально-когнітивна сфера психічної діяльності у дитини не розвивається, але вона трішки може говорити. Однак набагато більше дітей, які взагалі не розмовляють і в інтелектуальному плані майже не розвиваються. Я вважаю, що сьогодні потрібно приділяти увагу не тільки аутикам, а також дітям з розумовою відсталістю генетичного генезу - наприклад, з синдромом Дауна. Хоча їхні батьки вже об'єдналися і намагаються допомагати один одному, мені здається, що їхній зв'язок з дитячою психіатрією міг би бути міцнішим.

- Як йдуть справи з дитячою шизофренію?

- Вона рідко зустрічається до 10 років. Це всього 0,02% із загальної кількості хворобливих станів. Ця хвороба зазвичай розвивається в більш зрілому віці.

- Чи правда, що шизофренія невиліковна?


- Ні. Як правило, це спадкове захворювання, і все таки деякі стани цілком піддаються терапії. Просто у нас сьогодні існують діри в організації допомоги таким хворим через слабке фінансування. Наприклад, після фінансового дефіциту в 90-х роках ми позбулися багатьох психологів. І тоді зрозуміли, як багато вони значать і як допомагають лікарям. Наприклад, у Голландії на одного дитячого психіатра припадає 30 психологів. Ви можете собі це уявити? Я це бачив і, потрібно сказати, просто захоплений. Психіатр продіагностував, призначив фармакологічне лікування - все, далі пацієнтом займаються психологи. У нас в країні має бути те ж саме. Росія вже пішла цим шляхом і в них зараз у багатьох регіонах у відділеннях дорослої психіатрії на одного лікаря два психологи і два соціальні працівники. Той же хворий на шизофренію, вийшовши з психіатричної лікарні, обов'язково курується не тільки лікарем, але і психологом. І сьогодні статистично доведено, що надходження до лікарень таких хворих з повторними загостреннями зменшилося. А у нас сьогодні в дитячому відділенні на чотирьох лікарів один психолог. Це не те. Він ледве встигає займатися первинною діагностикою. Мені б дуже хотілося, щоб позаштатні спеціалісти піднімали питання про збільшення кількості психологів, педагогів і вихователів зі спеціалізацією в галузі корекційної педагогіки в психіатричних відділеннях. Щоб дитина не тільки лежала у відділенні, а й активно з ними займалася. Сьогодні у нас в лікарнях, на жаль, відсутня медична педагогіка. Я вважаю, що гуманізацію вітчизняної психіатрії неможливо завершити без значної кількості психологів у наших рядах.
 

- Нещодавно у Львові виявили дітей-мауглі, якими не займалися батьки. Чи можлива реабілітація таких дітей, повернення їх до нормального життя?

- Як правило, ні. Мауглі, яких виховували в лісах дикі звірі, назавжди були позбавлені можливості соціалізуватися. Незважаючи на те, що вони жили в людському суспільстві, навчалися, хоч і безрезультатно, мови, отримували догляд та їжу, бути людьми у них не виходило. У житті кожної людини існує так званий сензитивний період. Він починається з моменту народження. Мама, яка прикладає дитину до своїх грудей, вступає з дитиною не тільки у фізіологічний, а й у соціальний контакт. І цей вплив соціуму триває до п'ятирічного віку. І не дай Бог, цього в житті людини не сталося.

- Чи має значення - мама це, няня чи ще хтось?

- Безсумнівно, у дитячих будинках, будинках немовлят часто працюють відповідальні люди, які вболівають за дітей. Рідна матір - найкраще, але прийомна - теж добре.

- Які методики лікування ви використовуєте у своїй практиці?

- Фармакологічну терапію, яка поширена в усьому світі. У нас, наприклад, можна застосовувати деякі м'які атипові нейролептики для лікування дітей з аутизмом. Але існує безліч інших лікарських засобів, які покращують стан судин мозку, нейронів мозку. Тому курси цих лікарських засобів зазвичай застосовує більшість вітчизняних психіатрів. За кордоном існує такий напрям, який повністю виключає участь медиків у лікуванні. Я не можу сказати, що він дуже продуктивний і в усьому світі його використовуватимуть. Крім того, я приписую дітям анімалотерапію: каністерапію (лікування за допомогою собак), дельфінотерапію, іпотерапію (лікування за допомогою коней).

- Сьогодні діти практично не бігають у дворах, граючи в «козаків-розбійників». Все це замінили комп'ютерні ігри, замість живих друзів з'явилися віртуальні в Скайпі, діти взагалі майже не спілкуються один з одним. Як це впливає на їхню психіку?

- Це негативна тенденція. Часом наші маленькі діти, не вміючи розмовляти, краще за батьків орієнтуються в мобільних телефонах, персональних комп'ютерах, де легко знаходять свої мультики та ігри. Що говорити, мені здається, сьогодні ми стоїмо на порозі нової цивілізації, просто ще не всі повністю це усвідомили. Епоха так званої інформатизації, поза всяким сумнівом, змінює людей. Вона розвиває у них ті ділянки мозку, які до цього були в заглушеному стані. А ті ділянки мозку, які були колись розвинені у наших предків, у них не розвиваються. Але оскільки нова цивілізація повною мірою настане не скоро, я б радив батькам дозувати захоплення дітей комп'ютерами і захоплювати їх різного роду гуртками, художніми та спортивними секціями, навчати музиці, тобто розвивати їх всебічно. Тоді дитина буде розвиватися гармонійно. Епоха віртуального спілкування позбавляє людину безлічі нюансів, які так необхідні для соціалізації. Коли діти борються, ганяються один за одним і грають у «козаків-розбійників», вони потроху набувають особливості людської поведінки і взаємин. Мавпочки, які виросли в клітках, а потім опинилися в зграї, стають ізгоями. Вони не розуміють, що робити з родичами, вони не розуміють навіть таку просту річ, як необхідність спілкування з протилежною статтю, що дуже важливо.

- А як щодо дітей батьків-заробітчан, які живуть під опікою родичів. Якими вони виростуть, якими будуть їхні діти?

- Ви знаєте, як пощастить. Є діти з самого початку здорові, які зможуть вижити в цих екстремальних умовах, стануть людьми, і навіть будуть цінувати далеких батьків. Але сьогодні якість здоров'я дітей у цілому погіршилася, і багато проблем можна було б виправити, якби батьки були поруч. Уважний батьківський погляд вчасно помітить відхилення у фізичному стані або поведінці дитини. Є така приказка: «У семи няньок дитя без догляду». Дуже шкода, що це відбувається, що люди, які виїжджають далеко, не можуть взяти з собою на цей термін дитину, щоб вона росла разом з ними.

- Правда, що діти, коли виростуть, поводитимуться зі своїми дітьми так само, як з ними поводилися їхні батьки?

- Звичайно. Винятки завжди бувають, але, все таки, своїм прикладом ми задаємо тон майбутній поведінці своїх дітей у дорослому віці. Це вірно.

- Коли підлітки починають поводитися агресивно, це може бути пов'язано з психічним захворюванням, чи все відбувається виключно через вік?


- Це досить важкий період у житті кожної дитини. Причому як для батьків, так і для неї самої. Буквально вчора я розмовляв з одним юнаком, поведінка якого викликає неприйняття з боку батьків. І повинен сказати, що дуже часто в неправильній поведінці підлітка винна саме сім'я. Конфлікти між подружжям, сварки, під час яких батько або матір мимоволі кричать до дитини, намагаючись перетягти на свій бік... Усе це, зрештою, негативно позначається на психічному здоров'ї підлітка. Тому, безсумнівно, до них потрібно ставитися обережно і дбайливо, терпіти їхню часом незвичну поведінку. Це мине, вони заспокояться. Завершиться гормональний і фізіологічний переворот в організмі, підліток стане дорослим і заспокоїться. Він буде бачити навколишній світ так, як хочуть його батьки. Але це відбудеться пізніше. Бувають, звичайно, люди, які залишаються підлітками протягом усього життя і поводяться дуже незвично як для дорослої людини. Їх можна знайти серед наркоманів, алкоголіків, осіб з іншими видами залежної поведінки.
 

- Як бути з нещасним коханням, яке призводить підлітків до суїцидів?

- Через вразливість підлітка нещасне кохання трапляється досить часто. Свого часу я посилав до лікарні швидкої допомоги фахівців для вивчення поширеності та особливостей так званої суїцидальної поведінки. І в один з днів там лежало шестеро дівчат від 16 до 20 років, усі зі спробою отруєння в результаті нещасного кохання. Одна, на жаль, була при смерті. Батькам варто пам'ятати про особливу чутливість підлітка до образ з боку батьків, однолітків, педагогів. Перш за все, їм варто подивитися на самих себе. Оцінити свою правоту, зрозуміти, чи мають вони доступ до душі своєї дитини. Важливо усвідомити, чи відвертий з вами підліток, чи ви просто авторитарно дивитесь зверху вниз на підлітка-людину зі сформованою психікою. До нього вже потрібно ставитися як до дорослого.

- Потяг до неформалізму - це також спроба виразити себе?

- Звичайно, переважно підлітки просто намагаються звернути на себе увагу, нехай навіть і непривітну. Це характерно для цього віку і порівняно рідко залишається у них в подальшому.

- У якому віці починає проявлятися дитяча сексуальність і що можна вважати відхиленням? Як поводитися батькам, якщо вони помітили щось дивне?

- По-перше, варто зберігати спокій. Не бити дитину, а порадитися з фахівцями. Таке іноді трапляється. Причому це не обов'язково хворобливий стан мозку, можливо, дитина випадково побачила негативний приклад. Коли діти дорослішають, вони починають приховувати свою сексуальність. З ними потрібно розмовляти, пояснювати, що це непристойно. Також потрібно розуміти, що в разі захворювання лікування буде складним, тому що в цьому стані задіяні найбільш глибинні ділянки мозку. Однак я знаю сім'ї, де до подібних проблем ставилися розумно, дотримуючись тактики, про яку я розповів.


- Що має викликати занепокоєння у батьків і підштовхнути їх зробити візит до психіатра?
 
- Незвичайна поведінка дитини, особливо у взаємовідносинах з навколишнім світом. Проблеми в школі, дитячому садку, з однолітками. Якщо у неї немає яких-небудь видимих ​​неврологічних ускладнень, такого роду відхилення повинні насторожувати батьків. Насамперед, варто піти порадитися до психолога. Зараз існують територіальні психологічні служби, які охоче працюють з дітьми та підлітками, як приватні, так і державні. Ну а якщо вже там вам скажуть, що психолог навряд чи допоможе, необхідно звернутися до психіатра.
 

Анастасія Піка, фото Віктора Ковальчука,

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

1716