Українські міста манять до себе мандрівників з усього світу не тільки архітектурними красотами і пам'ятками. У кожному з них існують свої неповторні традиції, які формують міський імідж. Часто про них можна дізнатися лише від самих місцевих жителів. Звичайно, у сучасному світі деякі традиції втрачають свою актуальність або замінюються новими, але у цілому їхнє збереження залежить винятково від бажання городян.

В одному з інтерв'ю відомий києвознавець, старший науковий співробітник Музею історії Києва Дмитро Малаков скаржився на те, що корінні кияни стали натурою, що зникає, а через зміну ментальності столичні звичаї або зникли, або трансформувалися у щось незрозуміле.

ForUm вирішив згадати давні київські традиції і дізнатися, чи збереглися якісь із них до сьогоднішнього дня.

Контрактовий ярмарок

У 1797 році Павло I переніс із волинського міста Дубно до Києва Контрактові з'їзди, які швидко набули міжнародного розмаху і проводилися на Подолі щороку наприкінці січня – на початку лютого аж до 1917 року.

Назва «контрактові» походить від торгових угод на купівлю великих партій товарів, які зазвичай укладалися на таких з'їздах продавцями.

Варто зазначити, що у ті часи в наших краях не було ні швидкого транспорту, ні екстреного зв'язку, і лише завдяки Контрактовим з'їздам заможні люди із усього регіону мали можливість долучитися до ринку. Жоден поміщик або купець не втрачав можливості участі у Контрактах, і кількість учасників обчислювалася тисячами. На Поділ з'їжджалася вся Європа – торговці з Австрії, Пруссії, Британії, Італії, Швейцарії, Данії, Греції. Тому Контрактові ярмарки приносили чималий дохід киянам. Ось як згадував про них український історик Федір Ернст:

«Контракти! Це слово для киянина – ціла картина. Лютий місяць. Перші дні міцний, а потім – мокрий, брудний сніг. Площа на Подолі заставлена ​​рундуками з дощок. Снує густий натовп народу. Рибини довжиною у цілий сажень виставлені перед крамницями тут-таки на площі. Тут димлять вафлі, тут продають «чортиків» і «тещині язики», тут навалено цілі купи нечаївських медовиків. Лавочки з галантереєю і всякої дрібницею. Наполегливі вигуки торговців - «двадцять п'ять канавертів, п'ять, все по п'ять»! Сірий від часу Контрактовий дім зі своїми чотирма масивними колонами, обліпленими оголошеннями. У середині - «східні люди», які продають шалі і пантофлі, татарин з казанським милом, білизна, уральські камені, величезні купи різнобарвної мануфактури, калоші, в’яземські медяники (які ніколи не бували у В’язьмі), токарні вироби сліпців і листівки у запечатаних конвертах - «тільки для одружених». (Прим. - переклад авт.)

У 1817 році на площі побудували Контрактовий дім, де засідали маклери і нотаріуси, реєструвалися угоди, а на другому поверсі розташувався концертний зал.

Крім того, тут була і спеціальна дошка, куди кредитори заносили імена застарілих боржників, щоб ніхто більше не став жертвою їхньої недобросовісності.

На ярмарку можна було купити і збути величезну кількість різноманітної продукції. «Фішкою» київських продавців були книги, брошурки і паперові іконки лаврського друку, київське сухе варення, ікони та кипарисові хрестики місцевих майстерень, вироби майстрів шкіри і гончарів, недорогі господарські вироби. Крім того, жителі столиці монополізували торгівлю пряниками, які слугували ярмарковим сувеніром (їх нерідко робили у вигляді комічних, яскраво забарвлених фігурок і називали у побуті «веселими пряниками»), та цукерками. Також непогано заробляли на Контрактах продавці алкогольних напоїв. Як писав у 1851 р. у журналі «Современник» С.Пономарьов, «Місцеві торговці бакалійних крамниць виручали на день до 10 тис. рублів асигнацій і більше, так що ледве встигали отримувати гроші; продавець пива продавав на день більше 1000 пляшок, які тут же на місці розпивали, і до 150 напівбочок (у 20 відер) на вивезення».

Вечорами на ярмарку влаштовувалися бали, маскаради, спектаклі, концерти; в афішах зустрічалися відомі всій Європі імена піаніста Ференца Ліста, скрипалів Генріка Венявського і Кароля Ліпінського, співачки Анжеліки Каталані. У різний час Контракти відвідували Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Оноре де Бальзак, Адам Міцкевич, Тарас Шевченко та Микола Костомаров. Також тут бували і знаменитості іншого роду: карткові шулери і кишенькові злодії, відомі всій Європі. Розповідають, що сам великий Ліст просадив в азартні ігри весь свій величезний гонорар, отриманий за виступи у Києві.

З появою залізниць, бірж, щоденної преси, телеграфного зв'язку Контрактові ярмарки втратили свою значимість у житті Києва. Вже не було необхідності приурочувати до ярмаркових днів підвезення товарів і проведення ділових операцій. Тому цифрові показники Контрактів різко знизилися. Торгували тут не стільки приїжджі, скільки місцеві купці, які використали «старовинну традицію» для пожвавлення збуту. А сам Контрактовий дім, підвідомчий спеціальній комісії при міській думі, використовувався як запасне приміщення для всіляких «екстрених потреб» або просто здавався в оренду за помірну винагороду.

Світова війна, революція, громадянські смути остаточно паралізували Контракти.

Однак на початку 1920-х років більшовики відновили ярмарки, розраховуючи, що це сприятиме пожвавленню внутрішнього торговельного обороту і об'єднанню господарських сил напівзруйнованої громадянською війною країни. Вони проіснували до 1930 року, поступово згасаючи в міру згортання нової економічної політики (НЕПу).

З середини 90-х років ХХ століття у Контрактовому домі розташувалася Міжбанківська валютна біржа, яка є там і донині.

Цікаво, що у 1994 році Контракти відновили під назвою «Київський міжнародний контрактовий ярмарок». Проте його робота носить винятково виставковий характер і не має нічого спільного з великими торгами.

Періодично міська влада влаштовує на Контрактовій площі тематичні ярмарки, однак заходи не мають великого розмаху.

У недалекому майбутньому на історичне місце чекає серйозна реконструкція. Тут планують прибрати кіоски і трамвайні колії і побудувати декілька будівель, які проектувалися ще на початку XІX століття, а також розкопати шар давнього Києва і помістити його фрагменти під скло. Також періодично виникають розмови про можливість відновлення справжніх контрактових ярмарків, однак, згідно з планами столичних чиновників, на Контрактовій площі просто побудують торговий центр.


Хресна хода

Один іронічний мандрівник початку XIX століття писав, що у Києві хресна хода влаштовується мало не щодня і з будь-якої нагоди. Це, зрозуміло, перебільшення, хресної ходи тут було тоді не набагато більше, ніж в інших великих містах, проте вона відрізнялася великою пишнотою і урочистістю.

У виданому в 1850 р. «Покажчику святинь і священних достопам'ятностей Києва» названі три соборні процесії для освячення води (6 січня через Братський монастир на Дніпро, 1 серпня з подільського Успенського собору до Самсонової криниці; на день Преполовіння - з того ж Успенського собору до тієї ж криниці, або ж - з Софійського собору (або Михайлівського монастиря) на Хрещатицьку криницу) і 5 «приватних» (парафіяльних) хресних процесії:

- У день Успіння Богородиці, 15 серпня, навколо Лаври (з іконою Успіння);

- На згадку великомученика Макарія, митрополита київського 1 травня, навколо Софійського собору (з мощами святого);

- У день святої Варвари 4 грудня навколо Михайлівського монастиря (з мощами великомучениці);

- У день святого рівноапостольного Володимира 15 липня, з подільської Різдвяної церкви до Хрещатицького джерела для освячення води;

- У Вербну суботу з Петропавлівської семінарської церкви у Братський монастир.

Крім того, існувало ще кілька хресних процесій, які здійснювалися, як говориться у «Покажчику», «за звичаєм, здавна заведеним», наприклад, до чудотворного джерела у Братській Борщагівці на Великдень.

З часом одні процесії зникли, інші змінили свої маршрути або з храмових стали соборними.

У першу чергу це стосується хресної ходи в день святого Володимира, який з 1861 р. за ініціативою письменника Андрія Муравйова, підтриманої митрополитом Арсенієм, почали здійснювати соборно. Віруючі з усіх районів на чолі зі своїм духовенством простували за визначеними маршрутами до святого місця. Урочисте водосвяття відбувалося біля Хрещатицького джерела, де, за переказами, рівноапостольний князь хрестив своїх синів.

У популярній колись книзі І.П.Хрущової, написаної для прочан, про ці київські урочистості говориться так: «Із Десятинної церкви, де був похований Володимир, після літургії виходить хресна хода з митрополитом і двома архієреями на чолі, підходить до Михайлівського монастиря і з-за стін його показується на горі. Серед дерев рухається хоругва за хоругвою, і вся благоліпна хода повільно спускається з гори. На півдорозі ліворуч підходить інша хресна хода - із монастирів і церков Подолу, а праворуч, з боку густого Царського саду, третя - з Печерської лаври. Всі три хресні процесії, злившись воєдино, беруть участь у молебному співі, який здійснює митрополит у самій ущелині, у каплиці Хрещатицького джерела. На чолі хоругв, духовенства і співочих, які співають тропар «самодержавному Володимиру, який здобув добрий бісер віри Христової», святитель піднімається в гору і, нарешті, сходить на сходи пам'ятника Володимиру - і вже звідти, з висоти, осіняє хрестом в усі боки. І на далекому просторі видно і митрополита, осяяного полуденним сонцем, і хрест, що сяє у руках його. Всі гори київські усіяні строкатими натовпами народу; війська, вишикувані по горах і під горою, віддають честь, музика грає молитву».

Після заснування загальноміської хресної ходи в день Володимира інше водосвяття, здійснене в пам'ять Хрещення Русі, яке, як вважали кияни, відбулося 1 серпня, поступово втрачало соборний характер.

До 1834 р. у цей день відбувалися паради міського війська з артилерією та урочисті процесії за участю магістратських, губернських та імперських властей, що закінчувалися банкетами в ратуші та в усіх подільських цехах.

Міське військо крокувало від стародавнього Успенського собору на Подолі з магістратським прапором (золотою хоругвою), багатьма цеховими прапорами, розкішно обмундированою і багато озброєною кіннотою («Товариством Золотої хоругви») і з артилерією на Дніпро, надаючи тим самим традиційній хресній ході духовенства на чолі з митрополитом і архімандритами незвичайну, суто столичну, імпозантність.

У момент освячення вод Дніпра війська салютували, а артилерія вражала повітря гарматними залпами. Багато хто тоді (як писав бунтівний польський генерал Михайло Чайковський) згадували про славне минуле «древньої столиці» України-Русі і замислювалися про велике майбутнє «богоспасаємого граду Києва».

Після закінчення церемонії по всьому місту починалася хаотична стрілянина із рушниць і пістолетів, військо поверталося до магістрату і розходилося по своїх цехах на «вечері», а в ратуші починався святковий банкет для знаті та почесних гостей міста, який вважався одночасно і урочистим відкриттям контрактів. Першу промову проголошував міський війт (потім голова думи), за ним виступали генерал-губернатори, цивільні губернатори, предводителі дворянства та імениті гості. Кожен тост супроводжувався залпом магістратських знарядь.

Досить популярними була також хресна хода з мощами під час різноманітних загроз для міста. Так, наприклад, хода з мощами св.Варвари відбувалася під час морових пошестей, з Лаврською іконою Успіння - під час польського повстання 1831 року, загрози турецької облоги у 1677-му., холери - у 1847-му.

Крім того, у XVII-XVIII століттях урочисті процесії влаштовувала учнівська молодь. Увечері Вербної неділі студенти Київської колегії після богослужіння у Георгіївській церкві брали в руки вербні гілочки і йшли з ними у покої митрополита у Софійському монастирі. Владика слухав їхні промови латинською мовою, благословляв і відпускав до академії на Поділ. По дорозі студенти співали вірш «Днесь благодать Святого Духа нас собра», а після прибуття в академію відчинялися двері «холодної» церкви монастиря (Богоявленський собор), і учасників урочистості зустрічав проповіддю з високою кафедри біля лівого кліросу студент-оратор, хор академії співав концерт «Співайте людіє, благоліпно у Сіоні» (Сіоном у давнину називали Київ).

Після скасування Магдебурзького права серпневі урочистості згорнули нанівець. Те ж саме можна сказати і про хресну ходу у Вербну суботу.

Сьогодні більшість святкових хресних процесій у Києві відбуваються безпосередньо на територіях храмів і винятково силами віруючих. Також набули популярності хресні процесії, суміщені з акціями протесту, коли православні з хоругвами та плакатами приходять під адміністративні будівлі, реагуючи таким чином на суспільні події.

Маївка у Кадетському гаю

Перше травня можна неофіційно вважати давнім Днем Києва, оскільки у давнину цього дня гуляло все місто - незалежно від віросповідання, національності, багатства і станової приналежності. Обов'язковим елементом травневих свят були пікніки на природі. Їх влаштовували у більшості громадських парків і гаїв, найчастіше - прямо на траві. Кияни віддалялися на природу з обов'язковою скатертиною і кошиком, а іноді ще й з котлами, самоварами, келихами, сервізами і цілим винним погребом. Молодь намагалася відправитися на човні на Дніпровські острови.

Першим улюбленим місцем для київських маївок стала легендарна гора Щекавиця, однак після облаштування там кладовища святкування перебралися у Кадетський гай - старовинний парк при заміській резиденції київських митрополитів на Шулявці.

До ініціативи городян підключилося і київське благодійне дамське товариство, яке перенесло сюди свої платні весняні гуляння з виставами і музикою. Зазвичай під час великих зібрань Кадетський гай поділяли грубим канатним бар'єром. На одному боці «пристойна публіка» чинно каталася на візках, пила «Шампань», відвідувала благодійні ярмарки і виставки, а на іншому щосили відривалось простолюддя.

Відомий літописець київських звичаїв Альфред фон Юнк так писав про це свято: «Наше гуляння 1 травня не можна назвати народним. Частина гаю, відгороджена мотузкою, призначена для гуляння осіб, які мають можливість платити 30 коп. сер., а інша - для відвідувачів безгрошових. У першій половині ви помітите розкіш вбрання, пишно прибраний намет і буфет з продажем чаю, апельсинів, цукерок і т.п. на користь притулків, у другій - веселість, невимушеність, намети з кислими щами, збитнем і т.п. Тут на кожному кроці можна зустріти досить цікаві сцени. Тут група п'є чай, розташувалася на зеленому моріжку за самоваром і холодною закускою... Там походжає морозивник, торговка, прянишник... Там товпляться біля намету, розбитого від питного відкупу, з продажем міцних напоїв... Тут ви бачите у теплих обіймах двох захмелілих ченців, які совістять один одного більше не пити, а там вдалині під березою - сімейство, для втіхи якого грає шарманка і бродяча актриса співає пронизливим голосом «Ось на шляху село велике».

Можна було спостерігати під час святкування маївки і більш непривабливі сцени. Так, у 1840 році Автоном Солтановський писав таке: «Кожен рік першого травня відбувалося з раннього ранку і до іншого ранку народне гуляння. Народ пиячив цілу добу, і часто відбувалися тут серйозні кулачні бійки з безліччю поранених. У глибині гайки можна було натрапити на нескромні сцени, чулися непристойні пісні та жарти. Перед світанком по дорозі в Київ і в гаю, і по ярах валялися сотні мертвецьки п'яних, здебільшого напівроздягнених або догола роздягнених людей. Особливо багато валялося зовсім голих. І літніх, і молодих жінок, і дівок. Наступного дня всі поліцейські частини були переповнені».

У радянський час 1 травня набуває ідеологічного підтексту. У 1894-му робочі Київського електровагоноремонтного заводу вперше провели у Кадетському гаю революційну маївку, про що пише марксист Борис Ейдельман.

«На першому таємному святкуванні 1-го травня у 1894 році брали участь, головним чином, залізничники. Ремісники-євреї, яких до цього часу у пропагандистських гуртках було чоловік 12, з випадкових причин у святі участі не брали. Майські збори відбувалися у Кадетському гаю. Зібралося чоловік двадцять робочих і два інтелігента. Святом всі робітники були задоволені, але вдалим його назвати було не можна. Передбачалися промови, але з помилки розпорядників затесався один сумнівний робочий. Його напоїли і обмежилися загальною бесідою про травневе свято, тостами та піснями».

Після Жовтневої революції 1917 року, коли свято стало офіційним, першого травня кияни ходили на демонстрації трудящих і військові паради, а другого - традиційно на все ті ж «маївки» на природі.

Під час громадянської війни Кадетський гай вирубали на дрова, а пізніше забудували кварталами багатоповерхових будинків. Кияни, позбувшись улюбленого місця відпочинку, перемістилися в інші навколишні гаї. У 50-ті роки, наприклад, багато хто масово виїжджали у Пущу-Водицю.

Сьогодні більшість жителів міста вважають за краще святкувати Першотравень на Трухановому острові, Міністерських ставках, у Голосіївському лісі та у Гідропарку. А ті, хто ностальгує за радянськими часами, виходять разом з комуністами на традиційну демонстрацію на Бессарабській площі.

Меценатство

Наприкінці XIX – на початку ХХ століття у колишній Російській імперії не було, за свідченням сучасників, іншого міста, де громадська благодійність була б так розвинена, як у Києві. Тут діяли близько ста різних попечительств, комітетів і товариств милосердної спрямованості, які займалися допомогою незаможним верствам населення. Існували безкоштовні нічліжні притулки і богадільні для престарілих, будинки працьовитості, їдальні дешевих обідів, будинки дешевих квартир тощо. Добровільні товариства та окремі особи за свій рахунок засновували й утримували лікарні та амбулаторні лікарні, дитячі садки, ясла і денні притулки для дітей робочого класу, школи та училища. Всім була відома благодійна і меценатська діяльність братів Миколи і Федора Терещенків, Григорія Галагана, Михайла Дегтярьова, братів Лазаря і Льва Бродських, подружжя Попових, Богдана Ханенка, Семена Могильовцева та інших заможних киян. Коріння нашого меценатства ведуть свою історію з часів Київської Русі, коли князі Володимир і його син Ярослав Мудрий будували християнські храми. Продовжили справу українські гетьмани П.Сагайдачний, І.Мазепа, Д.Апостол, митрополит П.Могила, заможні городяни. Але своєрідний бум київської благодійності припадає саме на кінець XIX – на початок XX століть.

Благодійність і меценатство всіляко заохочувалися і підтримувалися офіційною владою. Тому, хто виявляв бажання регулярними грошовими внесками допомагати лікарні, гімназії чи училищу, присвоювалося звання почесного попечителя або охоронця. Він мав право бути нагородженим орденами різних ступенів. Крім того, благодійна діяльність у великих розмірах давала підставу для отримання чинів державних службовців, а у виняткових випадках - навіть дворянства. Приклад купців Миколи і Федора Терещенків тому підтвердження: обидва були обрані почесними громадянами Києва, перший став таємним радником (прирівнювався до генерал-лейтенанта), другий - дійсним статським радником, крім того, ще за його життя вулиця Олексіївська була названа Терещенківською.

Саме на меценатські гроші був створений перший київський музей. Для його поповнення не передбачалися кошти із міської скарбниці, і основне утримання становили добровільні пожертвування.

Сімейство Терещенків, Богдан Ханенко, Семен Могильовцев та інші меценати купували для музею різноманітні раритети. Вони ж оплатили передачу сюди унікальних матеріалів, зібраних найбільшим київським археологом Вікентієм Хвойкою, якого призначили «консерватором» (зберігачем) музею. Музейники з вдячністю приймали не тільки дорогі подарунки, а й скромні надходження від звичайних киян, які співчували справі. Завдяки всьому цьому у залах київського музею експонувалися чудові колекції. Дуже цікавий був, зокрема, відділ, присвячений київській старовині. Він складався з планів, креслень і видів старого Києва, місцевих гравюр, міських реліквій, портретів київських воєвод і т.п. З художніх колекцій того часу виросли наші державні музеї. Археологічна колекція Богдана Ханенка стала першоосновою сучасного Національного художнього музею. Величезне художнє зібрання Ханенків, збагачене збіркою Василя Щавинського, започаткувало Музей західного і східного мистецтва. А Музей російського мистецтва починався з приватної колекції Федора Терещенка, який був серйозним конкурентом відомого Третьякова.

Чимало багатих киян і сьогодні роблять благодійні справи, однак, в основному, інкогніто, щоб уникнути паперової суєти. Але є меценати, відомі всім без додаткової реклами, наприклад, допомагає реконструювати пам'ятки, видавати книги, організовувати виставки і повертати в Україну унікальні документи Олексій Шереметьєв, ініціює створення різноманітних культурних премій і фондів Олександр Прогнімак.

Диспути у Києво-Могилянській академії

У XVII столітті у європейських країнах існувала форма духовної освіти, яка йде корінням у середньовіччя. Навчання філософії і теології було пов'язане з вивченням ораторського мистецтва, риторики. Тому закінчення курсу і присудження будь-якого ступеня супроводжувалося публічним диспутом, де демонструвалися не тільки знання, а й уміння їх показати. Вони влаштовувалися зазвичай наприкінці навчального року в урочистій обстановці, із запрошенням знатних гостей і широкого кола глядачів і слухачів. У Києво-Могилянській академії - великому центрі освіти та освіти у XVII столітті, що виховав цілу плеяду російських та українських письменників і вчених, диспути проходили надзвичайно пишно. На них були присутні українська військова старшина, гетьман, полковники та інші поважні особи. Крім дискусій на філософсько-богословську тему, програма складалася з драматичних вистав, хорового співу, декламації. Богословські тези, що обговорювалися на диспутах, видавалися у вигляді гравюр, а сценарії для театральних вистав писали професори. Приватні диспути проходили майже щотижня, публічні - не менше двох разів на рік. Примітно, що на публічні ходили і звичайні освічені кияни, які хотіли похизуватися розумом. Всі діалоги велися латинською мовою, яка у той час була міжнародною мовою науки.

Сьогодні у багатьох київських університетах, у тому числі і в Києво-Могилянській академії, силами студентів і викладачів організовуються дебатні клуби, формат яких трохи нагадує диспути. Правда, на них ніхто не отримує ступінь, а головною метою є спілкування або між собою, або із запрошеними відомими особистостями. У Києво-Могилянській академії деякі викладачі використовують диспути як форму семінару. Крім того, тут періодично проходять відкриті лекції та громадські слухання. Проте зазвичай вони викликають інтерес лише у студентської молоді.

Народні збори на Софійській площі

Місце, на якому зараз розташовується Софійська площа, має багату історію. За переказами, саме тут у 1036 року кияни здобули перемогу над печенігами. На згадку про подію Ярослав Мудрий у 1037 році заклав церкву на честь головного грецького храму Константинопольського собору - Богоматері-Оранті (уособлення премудрої Софії). Свідчення про цю подію збереглися у «Повісті минулих літ». Новий храм був названий Софійським собором. Протягом наступних століть собор і площа поряд з ним пережили князівські міжусобиці, війни хана Батия (1240), набіги кримських татар (1497 р). Вони неодноразово піддавалися руйнуванням і занепадали.

Проте вже з XVI століття Софійська площа стала громадським центром міста, тут проводилися ярмарки і торги, а також народні збори - віче.

У компетенцію вічових зборів входило широке коло питань -укладення миру і оголошення війни, розпорядження князівським столом, фінансовими та земельними ресурсами. У 1068 році вони використовувалися городянами для виступів проти політики князя. У Лаврентіївському літописі вічові збори 1147 згадуються як упорядкована нарада, що проходить з дотриманням правил, вироблених вічовою практикою. «Кияни, які зійшлися до Софії, розсідаються, статечно чекаючи початку віче. «Засіданням» керує князь, митрополит і тисяцький. Посли, за етикетом, вітають по черзі митрополита, тисяцького, «киян». Потім кияни кажуть їм: «Молвите, з чим князь прислав». Віче мало досить великий вплив. У XII столітті за їхньої безпосередньої участі відбувалося затвердження всіх претендентів на княжий стіл. Віче могло пустити князя у Київ чи не пустити, як сталося з Юрієм Долгоруким. Якщо князя приймали, з ним укладався «ряд» - договір, що визначає умови правління, і здійснювалося «хрестоцілування» - клятва дотримання договору. У разі порушення ряду кияни могли вигнати князя, як це трапилося у 1146 р. з Ігорем Ольговичем, який походив із чернігівських князів. Проти впливу віча у Києві виступили всі російські князі, які розцінювали цю землю як своє спільне володіння. Київські князі завжди розміщували у столичній волості безліч васалів, союзників, прихильників із числа титулованих родичів. Така система володінь дозволила їм, а не міській владі, здійснювати реальне правління. У грудні 1648 р. року на Софійську площу вступили козацькі полки на чолі з Богданом Хмельницьким, і це місце стало символом перемоги над польською шляхтою. Тут же у січні 1654 року кияни зустрічали російських послів після Переяславської ради.

На початку XX століття Софійська площа стала місцем, на якому проголошували Універсали Центральної Ради. Саме тут 22 січня 1919 прозвучали слова: «Віднині зливаються в одне віками відділені одна від одної частини України - Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна - в одну Велику Україну. Справдилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».

А в 1943 році кияни вітали на Софійській площі частини Червоної Армії, які звільнили столицю від німецько-фашистських загарбників.

У 1991 році на Софійській площі Всеукраїнське народне віче проголосило Акт про державну незалежність України. І сьогодні тут проходять різноманітні мітинги і збори, кипить суспільне життя. Щороку на площі встановлюється традиційний Український вертеп, влаштовуються народні гуляння на честь святкування державних свят, виступи фольклорних ансамблів.

Як ми бачимо, насправді кияни мають досить багато хороших традицій, витриманих часом. Правда, знають про їхнє істинне значення лише ті, хто цікавиться історією свого міста. Решті ж варто нагадати, що, забувши про кращі сторінки минулого, ми навряд чи створимо гарні сучасні традиції, дізнатися про які буде цікаво всьому світу навіть через тисячу років.

При написанні статті використані витяги зі статей Віталія Ковалинського, Анатолія Макарова, Миколи Забуги.

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

627