Отримати конверт через 70 років після його відправлення… Здається, таке буває тільки в голлівудських фільмах і казках, в яких листи роками і навіть століттями подорожують в пляшках по хвилях морів і океанів, щоб, зрештою, потрапити в руки потрібної людини і змінити її долю. Але життя часом буває цікавіше від сюжету будь-якої кінострічки.

У лютому 2010 року за сприяння Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України та МЗС в нашу країну з Австрії прибула унікальна колекція з 1208 нерозпечатаних листів, які написали наші співвітчизники у 1941 році. Кореспонденція потрапила на зберігання в Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років». Його співробітники вивчили листи і зрозуміли: звісточки з фронту повинні неодмінно потрапити до нащадків авторів.

Про те, що писали військовослужбовці в перші дні війни і скільки листів дійшло до адресатів через 70 років, ForUm розпитав у старшого наукового співробітника Меморіального комплексу Ярослави Пасічко.

- Ярославо Леонідівно, як ці унікальні листи збереглися нерозпечатаними до 2010 року? Адже це здається неймовірним, що за 70 років конверти ніхто не розкрив.

- Почну з того, що листи були написані переважно в Кам'янець-Подільському на самому початку війни. Вони датовані кінцем червня - початком липня 1941 року. Отже, під час відступу радянської армії на схід України це західне місто було захоплене нацистами, які встановили контроль над усіма об'єктами міста, в тому числі над Головпоштою.

Невідправлені листи (так ми думаємо з колегами) потрапили в руки інспектора телеграфного зв'язку при Генеральному поштовому комісарі Рейхскомісаріату «Україна» доктора філософії Густава Ольшлегера. Саме він відправляв ці листи своєму другу Ерхарду Рідель до Відня із супровідним листом. У ньому Ольшлегер просив зберегти цю колекцію і не роздруковувати її, щоб пізніше за листами вивчити психологічний стан радянських людей на початку війни. Нам вдалося дізнатися, як склалася доля двох нацистів. Ольшлегер пропав безвісти у 1944-му, а Рідель помер у 1958-му. Багато в чому завдяки їм колекція збереглася. Майже 70 років вона пролежала в архівних фондах Поштового, пізніше Технічного музею Відня до 2009 року. У результаті реституційних процесів листи повернулися в Україну.

- Що ви відчували, коли читали фронтову кореспонденцію?

- Знаєте, відкриваєш листи і розумієш: ці люди, які писали в кінці червня – на початку липня 1941 року ще навіть не здогадувалися, що їм належить винести, пережити. Написане сприймається як голос здалеку, з того світу, адже ми знаємо, що дуже багато солдатів з оборонних рубежів 41-го не повернулися додому...

Листи сприймаються не як експонати, таке відчуття, що це міг би бути голос твого батька чи дідуся. Відкриваєш і бачиш звернення: «Дорогій Манюсі». Тоді ми подумали: адже зараз цій «Манюсі» під 80 років, можливо, вона ще жива, але так і не прочитала саме цей лист!
 

 - І ви вирішили відправити листи їхнім родичам?

- Не зовсім так. Перш за все, ми ввели листи в науковий обіг, вивчили їх, проаналізували. На їх основі створили три виставки. Другий глобальний напрям нашої роботи з кореспонденцією - гуманітарна акція. Ми зрозуміли, що наш моральний обов'язок - ці листи відправити тим, кому вони були написані. Точніше, не самі листи, адже тепер вони знаходяться на зберіганні в музеї як експонати, а їх копії.

- Хто робить копії? І наскільки вони схожі на оригінали?

- Співробітники нашого науково-реставраційного відділу. Вони роблять дуже точні аналоги - самі вирізають марки, на ринках шукають відповідний папір, підбирають колір чорнила, олівців.

- А як же почерк?

- У них є спеціальний стіл з підсвічуванням. Кладуть туди листа і переводять почерк, нібито через копірку. У сорок шість листів були вкладені фото, ми їх теж відсканували і роздрукували. В деякі конверти були вкладені гілочки, засушені квіти. Доводиться і нам робити гербарії.

 

- Конверти такі різні, деякі схожі скоріше на записочки...

- Солдати виходили з ситуації як могли. Вкладали листи в ті конверти, які були під рукою - стандартні, навіть саморобні, а то й просто складали трикутником. Деякі листи були заклеєні, є такі, що були прошиті нитками, а один - навіть гвоздиками «забитий».

У будь-якому випадку, як би не виглядав лист, навіть якщо в ньому три слова написано, для нащадків сьогодні він має величезне значення. Я згадую, як ми вручали лист Катерині Никифорівні Курченко на Київщині від загиблого батька. Їй на початку війни було близько десяти років, тому тата свого вона добре пам'ятає. Так от, заходимо ми до неї в хату. Бачимо - біленька кімнатка, у якій нічого немає, тільки стільчик стоїть, на ньому сидить бабуся в косиночці. Я їй тільки встигаю сказати, хто я і звідки, віддаю лист, а вона його, навіть не розкриваючи, починає цілувати, притискати до себе. Плаче: «Татко рідненький!».

Він зник у серпні 1941 року, тривалий час не знали, де його могила. У 1985 році пошуковики знайшли його і перепоховали. Але жодних речей від батька у Катерини Никифорівни не залишилося. А тут - лист з Вічності...

 

Згадати все

- Так цікаво, про що ж писали люди в перші дні війни, коли на їхні голови летіли снаряди?

- Ось я вам покажу лист червоноармійця Єфімова, молодого хлопця, який тільки був призваний: «...Здесь у нас куда веселее, чем в Харькове. Целые дни летают самолеты, и наши, и германские. Настроение обыкновенное, иной раз веселое, иной раз приходится удирать под прикрытие леса… Дерутся наши храбро и самоотверженно, несмотря на сильнейшего врага… Правда, немецким городам, и вообще его территории, достается гораздо больше, чем нашей земле. Недавно тысяча наших самолетов бомбила Берлин!...» - і це влітку 1941-го! Така ось юнацька бравада.

На жаль, простежити долю червоноармійця Єфімова виявилося завданням не з простих. Знаємо лише з листа, що він працював у харківському кінотеатрі «Ударник», писав директору і всьому колективу. Але що за кінотеатр такий, навіть харків'яни не знають. Можливо, існував при заводі якомусь?

- І що, всі були такими сміливцями?

- Ні, звичайно. Деякі і справді писали із захопленням про те, що вони ось-ось розіб'ють ворога. Але літні люди, які пережили фінську кампанію, були далекі від оптимізму. Листи писали всі: військовослужбовці, офіцери, цивільні, учні, студенти, пацієнти санаторіїв. Багато писали про жахи перших бомбардувань. Деякі листи датовані 7, 8 липня, напередодні окупації Кам'янець-Подільського. Люди ще просили - заберіть нас звідси, тут страшно, всі тікають, армія відступає. А вже 10 липня місто було окуповане...

Чим ще цінні ці листи - військова цензура не встигла їх переглянути, тобто люди записували перші враження, щирі, чесні. Переважно, це листи побутового характеру: ««Муся, заготовь хлеб, продай корову, а то ты ее не спасешь, береги детей, сделай бомбоубежище в конце огорода». Тобто простежується турбота про сім'ю. Є багато зізнань у коханні - дуже ніжних і зворушливих. Напевно, в житті ці люди ніколи так не говорили, як у цих листах.

У колекції зустрічаються п'ять листів одного учасника, майже в один день, всім своїм рідним, друзям. Лист - це ж що? Сучасна смс. Як і сьогодні, людям хотілося поділитися враженнями з друзями, рідними. Багато звісточок мають спільний стандартний початок: «Я живий, здоровий, чого і вам бажаю».

Були також анонімки, доноси. Це був складний час, люди виживали, як могли.

- Скільки листів вже знайшли своїх адресатів?

- Із 1208 - 500. Левова частка листів була адресована в Хмельницьку область. Але є листи у всі республіки колишнього Радянського Союзу.

 

- Як ви знаходите адресатів? Чи вони самі шукають вас?

- По-перше, на нашому сайті ми створили список адрес. Наприклад, є рубрики по країнах - Татарстан, Азербайджан, Вірменія і т.д. У рубриках Україна і Росія - підрубрики по областях - Вінницька або Воронезька. А вже всередині них - відскановані копії конвертів, на яких вказані адресати, від кого лист написаний. Цю ж інформацію ми розіслали в обласні держадміністрації, райцентри.

По-друге, кидаємо «клич» на форуми пошукових організацій, мовляв, якщо хто пам'ятає або чув про такого-то зниклого безвісти, дайте знати. Також нам дуже сильно допомагає телепроект «Жди меня». Завдяки йому ми знайшли дуже багато адресатів по регіонах колишнього СРСР. Коли відгукується адресат, ми на сайті ставимо штамп - «лист вручено».

- Багато людей вам телефонують?

- Цей проект мав ефект вибухової бомби, ми задихалися від дзвінків. Дзвонили як з українських сіл, так і з Російської Федерації, пострадянських республік, країн Європи, Азії, США. До пошуку підключилися пошукові, ветеранські організації, навчальні заклади, засоби масової інформації - всім хотілося доторкнутися до історії.

- Чи бували такі випадки, коли лист отримував той, хто його написав?

- Був один такий випадок. Ганна Корнілова з Хмельницького сама отримала лист, який написала братові у 1941-му. У той час вона була студенткою педінституту.

 

Розсекретити шпигуна і прочитати ідиш

 

- З якими складнощами ви стикалися під час проекту?

- Перш за все, зі складнощами перекладу. Причому у всіх сенсах. Доводиться перекладати і розшифровувати адреси, імена. Адже деякі підписували листи просто - «Дмитро», іноді ставили розчерк, деякі лише вказували польову пошту. Тому нам доводиться встановлювати номери військових частин, шукати будь-які зачіпки.

Неправильно оформлені листи теж дуже ускладнюють процес пошуку. Наприклад, один боєць написав адресу на конверті «Сількуча». Довго ж ми шукали цей населений пункт, поки не зрозуміли, що це - село Куча. Окрім іншого, багато географічних назв сьогодні зникли з карт, села і навіть міста перейменовані.

Ще один наш ворог - нерозбірливий почерк. Наприклад, написано «Ниченко». Так ми і розмістили на нашому сайті. А потім нам зателефонували із села Довгеньке Ізюмського району Харківської області, кажуть, що не було в нас ніколи «Ниченків», а жили «Ісоченки», і жила така Марія. Так її лист отримав онук. А ще в 40-і листи писали олівцем, сьогодні все це затерлося, погано видно...

- Писали тільки російською і українською чи й іншими мовами також? А може, мову-шифр використовували, щоб ворог не здогадався?

- Звичайно, «шпигуни» зустрічаються часто-густо! Багато писали абревіатури: «К.Л.М. просить Ф.С.Т. спалити його документи» і т.д. Хто цей К.Л.М.? Як все це прочитати? Незрозуміло.

Більше 40 листів було написано на ідиш, сьогодні - мертвою мовою. До кого б ми не зверталися, ніхто не може зробити гарний переклад. Ще 19 листів написані казахською, причому латиницею, якою користувалися до 1948 р. Перекласти можуть тільки фахівці-мовознавці. Ці листи дуже своєрідні, написані віршиками, начебто поезії Омара Хайяма: «...Позволите ли поцеловать в правую руку, солнце мое восходящее?» - справжня східна пісня.

Дуже красиві азербайджанські листи... Та що там говорити, всі вони по-своєму гарні. Читаєш їх і уявляєш того, хто писав, в яких умовах, кому, про кого. Як все це цікаво і зворушливо!.. Ці листи пройшли через серце кожного співробітника музею, сподіваюся, всі вони, зрештою, знайдуть своїх адресатів, навіть через 70 років.


 


 

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

2052