Дитинство – чудова пора життя. Можна всерйоз розмірковувати над питаннями світобудови, широко розплющивши очі і задаючи безліч питань оточуючим. Можна цілодобово радіти кожній квіточці і грати в улюблені ігри. Зрештою, можна сміятися над щоденною суєтою дорослих і вірити у казки. Дивно, але існують люди, які завдяки своїй професії відкрили таємницю вічного дитинства і навчилися не дорослішати. Тиждень тому, 21 березня, вони відзначали своє професійне свято – Міжнародний день лялькаря.

Про те, як живуть сьогодні українські театри ляльок, хто для них пише гарні сценарії і що подобається дивитися сучасним дітям, ForUm'y розповів народний артист України, головний режисер Київського муніципального театру ляльок Сергій Єфремов.

- Як Ви вирішили стати лялькарем? З чого все почалося?

- З художньої самодіяльності. Коли я жив у Чернівцях, був активним відвідувачем дитячого кінотеатру, при якому організували театр ляльок. Жінка, яка цим займалася, примітила мене, як самого активного, і запропонувала взяти участь у роботі. Вона повела мене нагору, під скляний дах кінотеатру, і показала лялечок-петрушок, яких одягають на пальці. Я на них подивився – і просто закохався, так непереборно захотілося цим займатися. І я дав згоду. А потім просто участі стало мало, і у 6-му класі я організував свій театр. Навчався я у чоловічій школі, і те, що хлопчики грають у театрі ляльок, підірвало все місто. Нашим першим спектаклем був «Колобок», а потім «Півень і Лисиця», який показали на міській олімпіаді. Ми зайняли друге місце, і всі нами пишалися. Пам'ятаю, навіть коли мене приймали у комсомол, запитували, не хто президент такої-то республіки чи голова Компартії країни, а: «Як ви організували шкільний ляльковий театр?»

 
 
- Ваш шлях на професійну сцену був складним?

- Ще зі шкільного віку я задався метою займатися ляльками все життя, тому що просто не міг відірватися від цієї професії, вона мене поглинала повністю. Коли зрозумів, що хотів би серйозно навчитися майстерності лялькаря, написав листа Сергію Образцову у Москву, у якому розповів, що мрію навчитися професії, але не знаю, де це можна зробити. У Радянському Союзі таких факультетів просто не було. Образцов мені відповів – написав цей лист, від руки, у якому розповів, що сам самоучка і не закінчував ніяких спеціальних закладів, і рекомендував вступати у театральне, нехай навіть учнем актора. Спочатку я так і зробив – закінчив культпросвітучилище і рік пропрацював у Львівському драматичному театрі. Але потім все ж таки вирушив вступати до Київського театрального інституту на режисера. Я зрізався на першому ж іспиті, у чому сам винен, оскільки при підготовці не довірився нікому із педагогів. Для мене це була страшна трагедія. Я дуже образився на Київський інститут. Не тільки тому, що не вступив, а й тому, що комісія дуже презирливо казала про театр ляльок. До речі, цікавий парадокс – зараз я у цьому ж інституті викладаю. Після цього я поїхав вступати у Харківський театральний інститут, де заявив: «Якщо ви мені не дозволите працювати у театрі ляльок, я взагалі сюди вступати не буду». І їм дуже сподобалася ця моя одержимість, мене прийняли. Був час, коли я під час навчання зробив драматичний режисерський уривок, мені поставили п'ятірку, і я злякався, як би мене не перетягнуло на драму. Адже ляльковій справі мене ніхто не вчив по-справжньому, а драмі вчили. Але коли я поділився сумнівами з однокурсниками, вони сказали: «Ні в якому разі! Ми зневажати тебе будемо, якщо ти кинеш своїх ляльок. Тут таких кадрів не вистачає, а ти – єдиний, хто так любить цю справу, зрадиш їй? Не смій навіть думати!» - і протверезили мене трошки. Потім мені дозволили проходити практику у театрі ляльок у Донецьку і сказали, що сам театр визначить мою придатність до професії. Я поставив там свої переддипломні та дипломні роботи, вони театру сподобалися, і мене запросили працювати у них режисером, чому я був невимовно радий.

- А як Ви опинилися знову у Києві?

- Я пропрацював у Донецьку вісім років, набив руку як режисер, ставив по три постановки щорічно. А потім почав трудитися самостійно – з нуля організував театр ляльок у Хмельницькому (йому зараз вже 40 років), потім мене запросили в Одесу. Там встиг пропрацювати режисером тільки два роки, бо отримав пропозицію очолити Київський академічний театр ляльок. Через три роки у київських властей виникла ідея про створення другого театру ляльок, оскільки у вихідні бажаючих потрапити на виставу було занадто багато, і не всім це вдавалося. Так з'явився Київський муніципальний театр ляльок, який мені запропонували очолити. Зараз нашому театру вже 30 років, і багато акторів, як і я, працюють тут з моменту його заснування. За все своє життя я встиг поставити близько 170 постановок.

- У чому головна специфіка роботи людини з ляльками?

- Треба відчути у ляльці душу і дати їй на сцені живе життя і земну плоть. Це дійсно мистецтво. Для того щоб вміти це робити, потрібно дуже любити ляльку, вміти проникати у її можливості. Крім того, ляльки – це така зараза! Я, наприклад, без них не можу абсолютно.

- У Вас є улюблені постановки?

- Звичайно. Мій улюблений спектакль – спільна робота з московською художницею і театральним критиком Іриною Уваровою – «Руська сіль». Це чудова постановка, російська балаган у повному розумінні цього слова. Він об'їздив міжнародні фестивалі у Польщі, Німеччині, Австрії. І ще один спектакль, який ми теж зробили разом, – монодрама для актора нашого Муніципального театру Шарля Фоєрберга під назвою «Все буде добре». Це спектакль для дорослих, який оповідає про останню ніч польського педагога Януша Корчака. З дитячих вистав мій улюблений, мабуть, «Білосніжка», хоча я люблю кожен спектакль, адже всі вони – мої діти. Окремо хочу відзначити постановку «Сонячний промінь», якою займалася моя, на жаль, покійна дружина – прекрасна актриса театру ляльок, в пам'ять про яку ми тепер її ставимо.

- Я знаю, що Ви багато працювали за кордоном. Чи відрізняється чимось робота лялькаря в Україні і тій же Франції, Польщі, наприклад?

- У Франції всі самоучки, ні у кого немає відповідної освіти. Там розташований центр нашої лялькової організації «УНІМА» і ми, можна сказати, самі навчили французів, що і як. А у поляків є своя школа лялькарів, навіть дві, і вони добре освоїли цю майстерність. Правда, вони дуже люблять такий прийом, як гротеск, а наш театр більше психологічний, не просто, коли лялька показала жест рукою і все, картина закінчилася. У них ближче саме до такого.

У грудні я їздив у гості на запрошення друга в Америку. Американська публіка дуже гарна – наївна і законослухняна. І ніде немає гардеробу – всі кладуть собі пальто на коліна і дивляться виставу. У Європі театру ляльок взагалі немає. Єдиний театр маріонеток для дорослих є у музеї Моцарта у Зальцбурзі. Під оперу, записану у Віденській опері, лялечки рухаються і пожвавлюють звук. Це досить нудно, але вважається найвищим шиком, якщо ти побував у музеї Моцарта і відвідав оперу в театрі маріонеток.

Я пам'ятаю, як одна американка, яка вивчає дитячу творчість, прийшла до нас у Київський муніципальний театр і почала охати: «Нам би такий спектакль! У нас діти нічого не бачать, окрім мультфільмів з поножовщиною! Як погано, що у нас такого немає!» Я запропонував їй запрошувати нас на гастролі, обмінялися контактами, але вона поїхала, і ніякого руху так і не відбулося.

- Публіка скрізь добре реагує на театр ляльок?

- Скрізь добре, особливо діти. Я був у російському ресторані «Распутін» у Нью-Йорку на дитячому новорічному ранку. Всі діти веселяться, як і наші б веселилися.

- Сучасні діти відрізняються від «радянських» і «перебудовних»?

- Сьогодні діти більш відкриті, розв'язні у хорошому сенсі цього слова, у плані емоцій. Я би сказав, не такі затиснуті, як у радянський час. Але класичні сюжети всі так само люблять.

 
 
- Як зараз взагалі живеться муніципальним театрам?

- У провінції театрам живеться легше, ніж нам. Їм обов'язково дають дотацію на зарплату і сплачують комунальні послуги. А нам ні – ми за комунальні послуги та оренду приміщення повинні платити самі. У Києві маса театрів, і на всіх грошей не вистачає. А зробити по 100 гривень квиток не можна, хоча нас би це влаштувало і дозволило все компенсувати. Але публіка не піде, 35 гривень і так дорогувато.

- Ви розповідали про проблеми радянського часу, коли не можна було вивчитися на лялькаря. А як із цим зараз?

- Зараз добре. Два роки тому навіть з'явився факультет сценографів театру ляльок при Інституті Карпенка-Карого, за зразком пітерського. Але все одно ми Росії, де 80 театрів ляльок, не конкуренти.

- До Вас охоче приходять на роботу молоді кадри?

- Нам молоде поповнення майже щороку готує театральний інститут і естрадно-циркове училище, де теж є ляльковий факультет. Йдуть охоче, якби зараз хтось попросився на роботу, не взяли б – місць немає. З молодими кадрами ніяких проблем.

- А як ідуть справи з реквізитом?

- У нас є своя майстерня, де працюють художники-бутафори і конструктор, який робить механіку. Раніше управління культури давало нам гроші на матеріали, а зараз ні копійки не дають. Причому не тільки нам, а всім театрам. Доводиться викручуватися. А з оплатою комунальних послуг це виходить досить складно. Був такий випадок, коли різко обірвали постачання, я ходив і думав: «Боже, який же спектакль ставити?» Подивився, що на складі ще залишилася фанера, штучне хутро коричневого кольору і зелена тканина, і сказав: «Добре, значить, ставимо «Веселих ведмежат».

 
 
- Де Ви берете нові сценарії для репертуару? Часто з'являються оригінальні авторські?

- Ну от, приміром, «антипожежна» п'єса «Пригоди тигреняти» Софії Прокоф’євої, про хлопчика, який залишив удома включеною праску і пішов. Вона була написана ще у 60-і роки. Ми вирахували театри, у яких її поставили, і написали туди листи – надішліть нам, будь ласка, копію. Так і шукаємо. А так пишуть люди. Мало звичайно, але пишуть.

- Чи буває таке, що молодий автор написав сценарій і приніс Вам?

- Таке буває дуже рідко, оскільки ми відразу їх бракуємо. Люди пишуть, не розуміючи специфіки театру. Вони не знають, що лялька може, а що – ні, не враховують особливості сприйняття дитини, щоб їй не було нудно. Але якщо трапляється щось гідне – ми працюємо з цим сценарієм. Ось, наприклад, відомий письменник Всеволод Нестайко написав для нас за мотивами українських казок п'єсу «Лисичка-сестричка та вовк-панібрат».

- Що у першу чергу впадає в очі у неякісному сценарії?

- Лялька – узагальнена істота, вона не може зіграти «хлопчика п'яти років» або «дорослого 45 років», як пишуть деякі. Є дідусь, бабуся, хлопчик, дошкільник.

- У радянський час у театрі ляльок був Хлопчиш-Кибальчиш і йому подібні. А зараз у ляльковому театрі існують образи, які прищеплюють дітям патріотизм?

- Ні, зараз таких немає.

- Що для Вас найголовніше у роботі?

- Викликати у глядача співпереживання. Я намагаюся підбирати такі сюжети, щоб у залі стояла тиша. Коли ми ставили виставу «Вкрадений м'яч», діти так переживали за героя, що сиділи до останньої картини, неначе у темному залі – жодної реакції. Мені педагоги говорили: як це, діти прийшли у ляльковий театр і не сміються? Але ось наприкінці, коли покарали ворога, який заважав головному героєві, діти ожили і почали сміятися. І коли ми ставили виставу для дошкільнят, вчителі переживали, що діти будуть шуміти, але ні, у залі стояла тиша. Я дуже зрадів, саме до цього я прагнув. Те ж і з дорослими. Одна жінка, яка подивилася виставу «Все буде добре», написала нам відгук: «Я плакала» і пояснила чому. Це було дуже зворушливо. Зараз ми готуємо книгу про наш театр, де повністю опублікували цю рецензію, вона для нас дуже дорога.

- Для кого Вам працювати подобається більше – для дорослих чи для дітей?

 
 
 
 
- Взагалі, різниці немає. Але я більше люблю працювати для дітей і в житті більше поставив дитячих вистав.

- Як стати хорошим лялькарем? Що для цього потрібно?

- Я вважаю, що лялькарями трошки народжуються, але можна, звичайно, і навчитися. Потрібно вміти вкладати у ляльку душу, оживляти її, одухотворяти... Це дуже важливий момент. Не просто потягати її десь і сказати пару слів, а зуміти через руки передати її палку душу.

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

764