Дискримінація в Україні, або Хто кого

21 березня Україна, сама того не помітивши, відзначила Міжнародний день боротьби за ліквідацію расової дискримінації. Цього дня у 1960 році поліція відкрила вогонь і вбила 69 людей під час мирної демонстрації протесту проти законів режиму апартеїду про обов'язкову паспортизацію африканців у ПАР, що проводилася в Шарпевілі (Південна Африка).

Проголошуючи цей день у 1966 році, Генеральна асамблея ООН закликала міжнародне співтовариство подвоїти зусилля з метою ліквідації всіх форм расової дискримінації. Цим вона підтвердила, що расову дискримінацію можна вважати запереченням прав і основних свобод людини, справедливості по відношенню до неї, а також злочином проти людської гідності. А ще ООН визнає, що дискримінація - серйозна перешкода до економічного і соціального розвитку, а також до міжнародного співробітництва і миру.

В Україні питання расової дискримінації особливо гостро постало напередодні Євро-2012. Телеканал ВВС транслював фільм про расову дискримінацію в Україні, який налякав багатьох європейських вболівальників. Але після проведення самого матчу цей міф був розвіяний, а про інцидент стали забувати. Адже, як виявилося насправді, ця проблема в Україні існує, але на тому ж рівні, що і в інших країнах світу.

Як повідомили ForUm`у в Міжнародній організації з міграції, ініціатива Різноманітності (мережа громадських організацій, координованих Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців та Міжнародною організацією з міграції) у 2012 р. отримала повідомлення про 18 випадків насильницьких дій з підозрою расової мотивації. Унаслідок цього потерпіли 19 людей, з них 7 осіб - міжнародні студенти. Від нападів постраждали вихідці з таких країн як Конго, Нігерія, Пакистан, Гвінея, Камерун, Сьєрра-Леоне, а також шестеро громадян України (кримський татарин, представники єврейської громади).

Основним об'єктом нападів є вихідці з країн Африки. Прояви насильства були зафіксовані в 7 містах України: Київ (6), Харків (5), Рівне (2), Берегове (2), Тернопіль (1), Луганськ (1), Одеса (1). «Дані моніторингу не є повними і не відображають загальної ситуації в Україні, зокрема тому, що багато нападів, скоєні на ґрунті міжнаціональної нетерпимості, залишаються без уваги громадських організацій і правоохоронних органів через побоювання жертв повідомляти про те, що з ними сталося» , - зазначила прес-секретар МОМ Варвара Жлуктенко.

А, за даними МВС, у 2010 році було зареєстровано 8 злочинів за 161 статтею Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань» і розкрито 5. У 2011 році зареєстрували 3 такі події, а розкрито було 4 (з урахуванням злочинів, скоєних за попередні роки). Торік міліції стало відомо про 4 злочини на ґрунті расизму, а розкрито 5. Тому в МВС України констатують зниження рівня нетерпимості до представників інших національностей.

Але якщо про дискримінацію представників інших національностей в Україні говорять багато, то про ставлення до українців якось умовчують. Йдеться про те, що до нас у тій же Європі ставляться як до другосортної нації. Та що там говорити про Європу, якщо навіть усередині країни ми не можемо домовитися. Мовне питання, що загострюється під час виборів, не дає спокою осі Львів-Донецьк. Бійки, сутички, сварки через те, в якій області ти народився і якою мовою розмовляєш... Це теж частина молодої незалежної Держави Україна.

І скільки не стверджують експерти, що мовна проблема надумана рядовими політтехнологами, взаємна ворожнеча двох таборів триває. Про це свідчить і нещодавній конфлікт нардепа з касиром супермаркету. Причиною виклику наряду міліції послужила відповідь касира російською мовою, чим він нібито образив людську гідність народного обранця. «Мовна проблема в Україні - це маячня, повна нісенітниця, спекуляція і спроба заробити. У кожної нації є професійні негідники, які заробляють на походженні», - вважає соціальний психолог Олег Покальчук. На його думку, ЗМІ зіграли величезну роль у цьому уявному протистоянні. Саме журналісти роздули з мухи слона, давши суспільству привід для захисту своїх прав. Адже парадокс: як російсько-, так і україномовні громадяни єдиної країни вважають, що їхні права порушуються.

А Європі тим часом абсолютно все одно, якою мовою ти розмовляєш. За словами 21-річної студентки Анастасії, яка вже більше року живе і навчається в Парижі, європейці ще й досі думають, що Україна - це частина Росії. «Мені щоразу доводилося пояснювати, що Україна - це абсолютно окрема і незалежна держава. Але там цього не розуміють. Для них взагалі Східна Європа - це якесь дивне, екзотичне місце, де живуть бідні і неосвічені люди. Тому вони думають, що ми можемо працювати тільки обслуговуючим персоналом», - говорить Анастасія.

На думку Олега Покальчука, такий стереотип виправданий сучасним ринком праці. «Що на нелегальному ринку праці є, те ми й отримуємо. Є попит на швачок, прибиральниць, доглядальниць і представниць секс-послуг, от і отримуємо. Що є, тим і заробляють. Адже в Європі існують навіть професійні квоти на працівників зі Східної Європи. Але загалом, європейці нормально ставляться до українців, а до країни... Як до людини з обмеженими можливостями, як до інвалідів, яких годують, лікують. Як до хворої країни, але з надією на її одужання», - зазначає він.

У сусідній Росії ситуація дещо інша. Як розповідає 38-річний Андрій, який їздив на заробітки до Москви, роботодавці вважають українців трудоголіками, а ось звичайні люди недолюблюють. «Якось ми стояли з хлопцями біля фірми, яка набирала робітників. Поблизу гуляли москвичі з собакою. І в якийсь момент ця пара стала кидати м'ячик для собаки прямо в нас. Коли ми обурилися, нам відповіли: «А чим ви, приїжджі, кращі за собак?» І хоча на роботу українців брали охоче, російські колеги все таки недолюблювали нас. Я хотів влаштуватися водієм тролейбуса. Так от, російські хлопці з нашого парку говорили ДАІшникам, на якому маршруті їздять українці, щоб їх штрафували. І тролейбуси українцям давали найгірші, тому що знали, що ми їх самі полагодимо. І відпустки нам давали останнім», - розповідає він.

Таку поведінку Покальчук оцінює як побічний ефект суспільства як такого. «Дискримінація - це громадський бруд, що існує навіть не як контраст правильного суспільства, а просто як відрижка. Але я хочу сказати, що дискримінувати людину в принципі може тільки держслужбовець, не даючи йому роботу або якісь довідки. А нацизм, расизм - це інше явище. Це спроба самоствердитися за рахунок неправильного сприйняття світу», - вважає він. У класичній психології расова дискримінація розглядається як нездатність людини раціонально осмислити власне життя. Вчені вважають, що расизм - це звичайний прояв конкуренції за соціальний ресурс. Якщо ж говорити про представників неонацистських організацій, то це реалізація їхніх власних страхів і комплексів.

Усі світові організації, включаючи ООН, закликають зупинити расову дискримінацію. У всіх розвинених країнах, включаючи Україну, прийняті відповідні законодавчі акти. Але хіба можна законодавчими актами заборонити ненависть до того, хто просто відрізняється від тебе? Цю ненависть до відмінностей може зцілити тільки розуміння всієї абсурдності ситуації і милосердя. Адже навіть тварини не вбивають один одного тільки через відмінності. Людина наділена не тільки розумом, але й великим добрим серцем. Саме завдяки цьому ми можемо здійснювати гучні благородні вчинки, якими захоплюється світ, або маленькі кроки назустріч комусь іншому, про яких знаємо лише ми.