Сьогодні Україна відзначає День захисника Вітчизни. Слава Богу, після здобуття незалежності українській армії ніколи не доводилося захищати свою Батьківщину від чужої агресії, але у світі все ще тривають військові конфлікти, у розв’язанні яких беруть участь наші військові. Українські миротворці працюють у різних місіях – від Косова до Конго. Про життя і роботу наших хлопців за кордоном ForUm вирішив запитати у тимчасового виконувача обов'язків начальника Управління військового співробітництва і миротворчих операцій командування Сухопутних військ Збройних Сил України полковника Іллі Єгорова.

- У якій миротворчій місії Ви брали участь?

- Я брав участь в операції в Іраку. Причому двічі: з вересня 2004-го по травень 2005-го у складі українського миротворчого контингенту в Іраку, а з липня 2009-го по грудень 2010-го – у складі українського миротворчого персоналу тренувальної місії НАТО. Це були дві різні операції – «Свобода Іраку» і «Нова зоря».

 
 
- Що спонукало Вас до участі у цих місіях?

- Я ношу погони з 15 років, з суворовського училища. І весь цей час сам учився і підлеглих учив виконувати бойові завдання. Участь у миротворчих операціях дозволяє на практиці застосувати знання та навички, прищеплені при навчанні та у ході бойової підготовки. Звичайно, існує і матеріальний бік питання, адже кожен миротворець отримує у період виконання завдань у районі операції додатково до грошового утримання ще й винагороду в іноземній валюті. Але це приємне (хоча і вкрай важливе) доповнення до щоденної бойової праці та тяжких умов, величезного фізичного і психологічного навантаження.
 
 
- Як на це відреагувала Ваша родина?

- Офіцер вибирає свою професію один раз, тому в ідеальному варіанті дружина повинна усвідомлювати, що військова людина має певне призначення. Вона може у будь-який момент поїхати у відрядження туди, де стріляють.

- Але є військові, які не виїжджають у відрядження...

- Я їх не розумію. Навіщо тоді вибирати таку професію?

- Як проходить відбір солдатів для проходження місії?

- Відбір кандидатів для участі у миротворчих операціях проводиться всебічний і багаторівневий. Це і кілька спеціальних медичних комісій, критерії відбору на яких вищий, ніж для служби в Україні, і професійний відбір (попередній та у ході підготовки), і психологічний (на здатність виконувати завдання в екстремальних умовах і на взаємосумісність з іншими військовослужбовцями у колективі). Крім того, кандидати на посади у миротворчих контингентах розглядаються на різного рівня атестаційних комісіях, які дають рекомендації щодо їхнього відправлення для участі у миротворчих операціях.

Слід зазначити, що у підготовці миротворців беруть участь і основні кандидати, і резервні. Їде той, хто показав найкращі результати.

 
 
- Чи великий в Україні конкурс на участь у миротворчих місіях?

- Так, бажаючих вистачає. І тут при відборі важливу роль відіграє знання англійської мови, стан здоров'я, професійна підготовка.

Знання англійської особливо важливе для тих, хто збирається служити у миротворчому персоналі, адже це постійна робота у багатонаціональному оточенні, де робочою мовою є англійська.

- Що Вас найбільше вразило під час місії?

- У 2004 році я вперше з патрулем виїхав у зону відповідальності. Діти, які біжать... Їдуть БТРи, проходять через місто, і біжать діти, які просять води і їжі. Наші хлопці спеціально брали з собою воду і віддавали її. Це ж Ірак. Там не вистачає води. І ще мене вразила арабська культура. Одного разу я перевіряв несення служби на блокпосту «Міст Хамаді» (недалеко від міста Ес-Сувейра). А там напівпустеля і пасеться отара овець. З ними хлопчисько років 10-11-ти. Начальник блокпоста трішки знав арабську мову. Ми підійшли поговорити. Хлопчисько побачив, що до нього йдуть військові у жилетах, касках, зі зброєю, злякався, але стоїть з гордо піднятою головою. Ми підкликали його до себе, і він підійшов. Виявилося, що хлопчик – син шейха із найближчого села. На наше здивування, що він пасе отару, дитина обурилася і з гордістю відповіла: «Ні, пасуть овець дві мої сестри, а я доглядаю за ними» (а сестри старші).

 
 
- Різниця культур відчувалася?

- Звичайно, відчувалася. У їдальні, наприклад, обслуговуючий персонал обов'язково попереджав наших союзників-арабів, у якій зі страв є свинина. Доводилося зустрічатися і з фанатичними мусульманами... Коли приходив час молитви, навіть деякі генерали брали у куточку килимок, розстеляли і починали молитися. Причому у деяких, найбільш затятих прихильників, на лобі можна було помітити коричневі плями від сильних «зіткнень» з молитовним килимком.
 
 
- Коли Ви їхали в Ірак, Вам було страшно?

- Готуючись до поїздки, я усвідомлював, що там може бути. Тим більше, упродовж усієї підготовки ми отримували зведення із району виконання завдань. За тиждень в Іраку у 2004 році ставалося до 60 терористичних актів, а у 2009 році – 30-40. У 2005 році араб-самогубець під час обіду в їдальні на одній із баз коаліційних сил підірвав на собі міну. Тоді було близько вісімдесяти загиблих і понад сто поранених. Це, звичайно, приголомшує. У принципі, я знав, куди їду, і був до цього готовий. А у серпні 2009 року біля міністерства праці та поруч з міністерством фінансів у центрі Багдада підірвали цілий бензовоз, начинений вибухівкою. Наша група у той момент працювала у МВС Іраку, зовсім недалеко від місця скоєння теракту. Коли все це поруч, то страшно приголомшує.

- Це дуже сильний психологічний стрес. Як від нього позбавлятися?

- Американцям дають реабілітаційну відпустку кожні півроку. 17 місяців безперервної служби у гарячій точці, як, наприклад, у мене, для них – справа неможлива. У нас такі реабілітаційні відпустки не передбачені ні під час відрядження, ні після його закінчення. Зазвичай у вільний час ходили у басейн у Зеленій зоні (поки його не передали іракській владі), читали книжки або дивилися фільми на комп'ютері. Зрозуміло, найбільш дієвим антистресовим засобом було спілкування з сім'ями по Скайпу.

 
 
- У Вас була можливість спілкуватися з сім'ями, які залишилися в Україні?

- Звичайно. Коли я служив у складі контингенту (2004-2005рр.), в основному ми зв'язувалися по міжнародному телефону на американському переговорному пункті та під час сеансів радіозв'язку з гарнізонами, звідки були направлені підрозділи. А у тренувальній місії НАТО у кожного був доступ до Інтернету, Скайпу. Та й по телефону теж можна було дзвонити. Це спілкування підтримувало, тому що зазвичай, коли тебе з родиною розділяють дві тисячі кілометрів, дуже сумуєш і переживаєш. Навіть ті дрібниці, на які ти вдома не звертаєш уваги, змушують тебе хвилюватися.

- А як до Вас ставилося місцеве населення?

- Добре. І сам бачив, і хлопці, які служили у Косові, Ліберії, Конго та в інших місіях, говорили, що скрізь ставлення гарне.

- Чи не виникали у бойових ситуаціях думки про повернення? Чи не шкодували Ви про своє рішення?

- Ні. Це наша робота. Навіщо тоді було йти в армію, якщо не можеш до кінця виконати поставлене завдання?

- Чого Вам найбільше не вистачало під час місії?

- Зрозуміло, спілкування з родиною. А так – сала, оселедця і чорного хліба. Це були справжні свята, коли під час ротацій наші хлопці привозили «українські делікатеси». Потрохи, звичайно.

 
 
- Після повернення додому потрібен час, щоб перелаштуватися на мирний лад? Чи війна залишається з тобою на все життя?

- Звичайно, потрібен час! Якось, невдовзі після повернення з Іраку, їхав у міжміському автобусі і побачив, як водієві передають коробку (якусь посилку). А я сиджу на передньому сидінні, бачу це, і мені стає не по собі: адже він навіть не перевіряє, що там! Жах!

Іноді й сни про Ірак сняться. Хоча все проходить, притупляється.

Після участі у контингенті ми навіть склали смішну пам'ятку миротворцю, який повернувся додому: «Посуд після вечері треба не у сміттєвий бак викидати, а ставити у мийку. Якщо вночі тебе на машині зупиняє людина у формі і говорить «200», то це не пароль, а сума штрафу. Під'їхав до магазину – не треба обтягувати машину колючим дротом». У нас є багато таких жартів...

- Плануєте ще брати участь у місіях?

- Якби запропонували – я би поїхав. Мені є чому навчити, і користь я б там приніс. Особливо, що стосується участі у тренувальних місіях, які готують сили безпеки «післявоєнних» країн до виконання завдань за призначенням.

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

1459