19 вересня 1941 року німці увійшли до Києва. Українська столиця відчула на собі окупацію в повній мірі, з усіма її страхами. Сьогодні мало хто знає, як виживали люди, як боролася за Київ Червона армія і як поводилися німці. Напередодні Дня Перемоги ForUm поспілкувався з експертами, очевидцями тих подій, і спробував відтворити життя столиці у 1941-1945 роках.
Київ прийняв удар на себе
Війна внесла корективи в усі сфери діяльності держави. Але найголовніше - в долі людей. Як відомо, 22 червня 1941 року почалася війна нацистської Німеччини проти Радянського Союзу. Першим важливим об'єктом на шляху німців виявилася столиця України.
11 липня почалася трагічна оборона Києва. Чому трагічна? З одного боку, завдяки їй на 70 днів затримали наступ німецьких військ на схід, чим фактично врятували Москву від нападу німців до настання холодів. Але ця військова операція завершилася оточенням і взяттям у полон 665 тисяч бійців і командирів Червоної армії, а також відступом радянських військ.
Історик Анатолій Чайковський упевнений, що втрати Києва, і насамперед збройних сил, були б значно меншими, якби вчасно було прийнято рішення про відступ військ. На думку історика, це рішення не приймалося, тому що командування хотіло показати силу армії, яка не залишає важливу територію. «Таке політичне рішення стало причиною поразки радянської армії під Києвом», - резюмує експерт.
З одного боку, справді краще було б уникнути величезних втрат і відступити раніше. Але якщо подивитися на ситуацію з точки зору населення, яке залишилося сам на сам з німецькими окупантами, то пріоритети дещо змінюються.
Вижити було майже неможливо
Як вважає Дмитро Малаков, очевидець тих подій, 19 вересня 1941 року Київ кинули напризволяще. З приходом німців у місті стало неспокійно, а найголовніше - дуже складно було виживати, адже кияни залишилися без електрики, води і продовольства.
«З початком війни 200 тисяч киян пішли на фронт, 325 тисяч були евакуйовані. Але в місті залишилося 400 тисяч покинутих жителів. У Києві не виявилося ні літра пального, ні кілограма зерна. Водопостачання було відключено, електрика також», - розповідає Дмитро Малаков. Усе це супроводжувалося жорстокими каральними заходами з боку німецько-фашистських властей щодо простих людей і тих, кого вони вважали ворогами.
Першими діями окупантів стала примусова реєстрація жителів протягом 5 днів. Таким чином вони отримували можливість виявити комуністів і співробітників НКВС, які в подальшому були розстріляні.
Малаков зазначає, що більшовицьке підпілля не діяло в інтересах населення, воно «займалося диверсіями». За словами очевидця, вони самі себе видавали, і сподіватися на них було безглуздо. Разом з тим Чайковський вважає, що служби безпеки докладали максимум зусиль, щоб звільнити Київ. «Звичайно, досвід таких дій, особливо підпільних служб, залишав бажати кращого, але операції проводилися. Під час війни і набувалися навички».
У цей час, як повідомляють очевидці, українська інтелігенція і патріоти взяли на себе всі зобов'язання щодо захисту громадян і боротьби з окупаційним режимом. «У місті була подвійна влада: окупаційна в особі штабу комісаріату німців і цивільна влада, створена за сприяння міської інтелігенції».
Так були створені підпільні дитячі будинки, де діти без батьків отримували шанс вижити. Дмитро Малаков згадує, що саме така установа допомогла йому з братом залишитися живими в той суворий час. «Ми з братом залишилися самі - батько пішов на фронт, мати повинна була піклуватися про нашу хвору бабусю і сестру-інваліда з донькою. Тому такі підпільні будинки рятували життя дітям», - згадує він.
Тоді німці зрозуміли, що їхнім головним ворогом, крім Червоної армії та більшовицького підпілля, є київська інтелігенція, українські патріоти. Усі вони були рано чи пізно репресовані.
Київ у вогні
Київ горів двічі. І обидві пожежі завдали непоправної шкоди й історичним пам'ятникам, і самим киянам.
У Києві перші вибухи прогриміли 24 вересня 1941 року, після них почалася страшна пожежа. Малаков згадує, що вогнем був охоплений весь центр Києва. «Уся вулиця Городецького, Хрещатик, теперішній Майдан Незалежності, Інститутська вулиця і так далі вигоріли внаслідок цих вибухів». Кияни, які жили в центрі, виявилися без засобів до існування, без житла.
Вдруге Київ горів на початку листопада 1943 року з вини німців. Вони спалили Київський університет, нинішню Парламентську бібліотеку і будинки в центрі міста.
Звичайно, найбільшою втратою за час окупації вважається загибель Успенського собору. До сих пір не вщухають суперечки про те, хто насправді винен у цьому. Але Дмитро Малаков переконаний, що собор був замінований однозначно радянською вибухівкою. «Підривати його німцям не було ніякого сенсу», - вважає історик.
Хліб з каштанів, комендантська година і «київський трамвайчик»
Під час окупації в Києві найскладніше було з продуктами харчування і зі світлом.
Магазини працювали в той час лише для німців, населення ж виживало тільки завдяки ринкам, що розташовувалися на Львівській площі, на Євбазі, на Лук'янівці та на Подолі.
Ціни на продукти змінювалися залежно від ситуації на фронті - чим далі заходили німці, тим дорожче коштувала їжа.
Деякий час ходили на ринки без грошей, а з тим, що можна обміняти на їжу. Але такий натуральний обмін був нерівним. Наприклад, дитячий і дорослий одяг можна було виміняти на склянку пшона - найдешевшу крупу.
Що стосується світла, то кияни спочатку користувалися гасовими лампами, а коли гас скінчився, лягали спати, як тільки сутеніло. Виходити на вулицю у вечірній і нічний час було заборонено: з 18 вечора до 5 ранку діяла комендантська година. Тих, хто насмілювався не послухатися, розстрілювали без розмов.
Також проводилися спортивні заходи. Особливо популярними були змагання з футболу. Інформація про те, що німці проводили репресивні дії під час спортивних заходів, як стверджує Малаков, не відповідає дійсності. «Ніяких репресій щодо спортсменів або під час спортивних заходів не було. Усе це міфи радянської влади».
Параду Перемоги у киян не було
Парад на честь Дня Перемоги у 1945 році проходив тільки в Москві. Після капітуляції фашистської німеччини вийшов указ Сталіна, який опублікували у всіх газетах, салютувати «в столиці нашої Батьківщини» Москві. Кияни чекали хоча б невеликого параду і свята на честь такого радісного дня.
Як розповідає Малаков, 9 травня 1945 року в Київ приїхав дивізіон, який розташувався на Софійській площі.
«Вони підняли зброю і люди очікували, що будуть стріляти. О 9 годині не стріляють, о 10 не стріляють, а потім опустили стовбури, зібралися і поїхали», - нарікає Малаков.
Люди були здивовані. Як розповідає очевидець, після цього вийшов на балкон офіцер і вистрелив кілька разів зі своєї зброї. За ним послідували постріли всіх присутніх на площі, у кого була зброя.
«Тоді люди були озброєні й організували народний салют. А держава і влада образили киян», - скаржиться Малаков.
Щороку 9 травня ми розділяємо радість перемоги, якою зобов'язані мільйонам загиблих, з тими, хто пам'ятає воєнні роки. Страшний період війни і окупації вніс свої зміни в долі людей і в нашу історію. Київ вистояв, хоч і зазнав величезних втрат. І про це не можна забувати.
Інна Мазура,
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
